На, полюбуйся тепер і спробуй рушити її звідсіля! Одна з дівчат побігла до аптеки телефонувати по швидку допомогу, а Сташка і стара Пйотркова почали приводити зомлілу до пам'яті.
Лікар, що приїхав за кілька хвилин, подивився Марисі під повіки, помацав пульс і тільки махнув рукою:
— Жодних ліків їй не треба. Ви дайте їй тільки попоїсти, і вона сама прийде до себе. Жінка зомліла з голоду…
Дівчата скинулись по кілька грошів, купили булку, масла, пляшку молока і все виклали тут же, на веранді перед Марисею. Очунявши, вона трохи попоїла, решту загорнула у папір для дітей і… заплакала…
— І що ж ви мені доброго зробили? Зомліла, то зомліла, чорт був би мене не взяв. Було хлюпнути на мене водою, і так відійшла б. А тепер?.. Боже мій, боже, старий тепер не зарахує мені дня…
— Вам виплатить каса хворих, — сказав наладчик машин, непомітний чоловік з кривими рахітичними ногами. — Раз ви хворі, то каса хворих обов'язково вам виплатить. Мене спитайте!
— А подохли б ви разом з своєю касою хворих, — вилилась у Марисі жовч на невинного чоловіка. — Не виплатить мені ваша каса, ніц мені не виплатить, бо лікар, самі чули-сьте, не знайшов жодної хвороби в мені… Боже, мій боже, й так не знати, звідки взяти, а тут ще й день урвуть!
В міру того, як Марися лементувала, навколо збиралося щораз більше робітниць. Врешті по цехах не залишилося жодної живої душі.
Від головної брами, з міста, надбіг касир і права рука Гольдштрома — Ізик. Напевно, чоловік мусив мати і прізвище, і повне ім'я, але на фабриці називали того сорокалітнього товстуна не інакше як здрібнілим — Ізик. Він здалека ще замахав своїми коротенькими руками, наче обганявся від мух:
— Ша, ша, ша! Що за рейвах? Що тут — мітинг? Ану, до роботи, а то… — він лапнув за грудну кишеню і витяг блокнот з олівцем. Але на цей раз ця погроза не подіяла. Всі робітниці покинули верстати, а всіх чей же не стане записувати.
Ізик тим часом збагнув вже, в чому справа.
— Чого ви кричите? Ходжу дорогою, слухаю крик, я думав, що пожежа… Чого Марися кинулася в істерику? Марисі Кукурбівна заплатить з власної кишені? Диви, диви, що за гвалт підняла та ідіотка! Кукурбівна дограється! А може, Марися потребувала з чоловіком спати, і від того їй стало млосно? Якщо Кукурбівна має таке м'яке серце, то в чому річ? Хай Кукурбівна забере Марисю до себе на квартиру. Чого стали стояти? Ходіть до Мариськи, забирайте бебехи і діти й носіть все на квартиру Кукурбівни, маме… Ну? — примружив він свої червоні у русих віях очі. — Кукурбівна не має апетиту на таке милосердя з власної кишені?
Сташка виступила наперед. Трохи зблідла, і від того лице мовби хто всіяв ластовинням.
— Ідіть геть, Ізик, поки ми вас не попросили! Ми відведемо Марисю додому, а ви навіть не важтеся не зарахувати нам цього дня! Ідіть… Ідіть… ми не злякалися вашого блокнота… Дивіться, онде старий вже вас шукає… Перекажіть і йому, аби не важився нам дня не зарахувати!..
Сташка була певна, що за таке зухвальство Ізик обіллє її лайкою та прокльонами (а кляв він переважно єврейською мовою), тому і обернулась спиною до нього, щоб словесний бруд не вибухнув їй просто в обличчя. І як же здивувалась, коли Ізик без жодного слова, буркнувши лише собі під ніс щось незрозуміле, поплентався Гольдштрому назустріч. Сташка отетеріла від несподіванки.
"Невже ж таке щось могло і раніше бути, лише ми не знали, не пробували?"
Проводжати Марисю пішли Сташка і Вероніка. Сташка навмисне вибрала саме Вероніку. Це була нова робітниця з недалекого села, яка дивилась на свою роботу на фабриці, як на тимчасовий підробіток, і тому й не дуже запобігала ласки в старого. До того ж життя на фабриці їй не сподобалося, і вона однаково збиралася кидати роботу й найматись десь за няньку.
Невеликого росту, на коротких пружних ногах, весела і вертка чорнобривка Вероніка користувалася симпатією серед фабричного колективу. Дівчата сміялись, що навіть сам Ізик задивляється на неї. Вероніка плювалась від самого звуку цього імені, але свідомість того, що вона впала у око правій руці Гольдштрома, додавала їй впевненості.
Вона охоче погодилась провести Марисю. Марися, попоївши, хоч і трохи оклигала, та все ж виглядала дуже жалюгідно. Її ясне, негусте волосся, змочене водою, поділилось на пасмочка, і голова здавалась мало що не лисою. Від змоченої блузки і сорочки Марисі було холодно, і вона видзвонювала зубами. Дрібні й надзвичайно правильні риси обличчя ставали майже непримітними при її землистій шкірі і вимученому виразі хронічно запалених очей.
Придивившись до її профілю, коли йшли отак втрьох, сказала Сташка вголос те, що думала саме у ту хвилину:
— Марисю, та ти ще пєнкносць!
— Може, була колись, — байдуже відповіла Марися.
Жила Марися на околиці міста по вулиці Кривій. Хатка "на курячих лапках" була замкнена на колодку. Коли Марися відімкнула нехитрий замок, вони з двору попали в довгі сіни, що служили і за сарай, і за комору. Тут був також хмиз, валялася колода з застряглою в ній сокирою, дитячі санчата, старе поламане крісло (дивно, що Марися ще не спалила його), ванна без дна, стояла діжка з капустою, від якої тхнуло смородом на всю хату, в кутку лежала піраміда всіляких пляшок і пляшечок, стояв мішок з картоплею, а на стіні висіло присипане пилюкою старе чоловіче пальто і жмуток засушеної червоної калини.
З сіней праворуч вели двері до кімнати. Як тільки Марися відчинила двері, звідти бухнуло у ніздрі кислими помиями.
На підлозі бавилося двоє діток. Років трьох хлопчик
і, може, на рік старшенька від нього дівчинка.
В кімнаті не було майже ніякої меблі, крім ліжка, збитого з нефарбованих дощок, стола і лав під стінами. На одній з лав лежала їжа для дітей — розкришений шматок чорного хліба і мисочка з юшкою. Юшки лишилося на денці. Годі було вгадати, скільки її з'їли діти, бо лава довкола миски і дитячі сорочки від коміра до подолу були мокрі. На ліжку не було навіть соломи. Голі, заплямлені дошки прикриті лахміттям, що служило за матрац і ковдру.
Сташка, в якої вдома була навіть стара, куплена по знайомству червона плюшева канапа і домоткані підстилки на підлозі, не припускала, що люди можуть жити в такій нужді. Квартира батьків з підстилками, плюшевою канапою, кольоровими шлюбними портретами батька і матері видалась їй розкішшю, за яку Сташці аж совісно стало перед лицем цієї безпросвітної нужди.