— Ідіть. — Він не тільки пустив її руку, але ще й поступився місцем, хоч його було доволі. — Я постою трохи, а потім піду за вами, щоб вас не скомпрометувати навіть перед вітром.
Ольга йшла у місто, а він стояв і дивився їй услід. Чорна у білу смужку пляма її плаття чимдалі все зменшувалась.
"Дивачка", — думав, здаючи собі справу, що це не те слівце, але він поки що не знаходив його і тому повторив ще декілька разів "дивачка".
* * *
Пройшла неспокійна ніч (наркотик "якось-то буде" зовсім не діяв), за нею день, сповнений тривожних думок і сумнівів, потім ще одна ніч, а на другий день вранці Ольга вирішила остаточно шукати праці.
Вона ще і ще повторювала в думках розмову з Завадкою, найбільш неприємні для себе вислови, як "уцінений товар", повторювала вголос і остаточно прийшла до висновку, що він багато де в чому має рацію. Картина її майбутнього, хоч змальована ним такими грубими, незугарними фарбами, дуже згущеними в деяких місцях, в основі своїй правдива. Якщо якась з сестер залишиться на утриманні Безбородька, то, для Ольги тепер це вже ясно, її чекатиме доля цьоці Мінці. Була колись у родині Річинських така собі стара незаміжня тітка цьоця Мінця, яка їздила від сім'ї до сім'ї, няньчила дітей, а стрийко Нестор дражнив її "бездомною кішкою". Отака доля "бездомної кішки" може чекати й на Ольгу, якщо вона заздалегідь не подумає про своє майбутнє.
В Нашому виходила жіноча газета. Ольга знала, що було б найпростіше подати оголошення в газету. Адже таким способом чимало жінок шукає не тільки праці, але й чоловіків.
Безперечно, що найдоцільнішим було б подати оголошення у львівську пресу. Та Ольга не могла цього зробити з багатьох причин. Без сумніву, найосновнішою була та, що в неї не було грошей на оголошення в столичній пресі. По-друге, вона не була певна, чи не сидить у кожній редакції хоч один чоловік, який знає покійного батька бодай з прізвища (уявляла собі їх міну при повідомленні, що "одна з Річинських в розшуках праці подається до газети!"); потім виникав страх від протилежних думок: її нікому не відоме прізвище навряд чи викличе у когось бажання запропонувати їй працю.
Місцева жіноча газета, напевне, вмістила б оголошення, та цю можливість Оля відкладала на самий кінець. Нарешті-таки мусила скористатися з неї.
Ні, не так легко було постукати у двері, куди раніше ніколи Оля не заходила, бо не потребувала цього.
Тепер вона стояла в темних сінях редакції газети "Нова жінка" і нашвидку шептала оченаш, щоб усе пішло добре.
— А, панно Річинська! Прошу дуже!
Оля не знає, що їй легше було перенести холод, ніж цю надмірну ласкавість, яка, по суті, була вишуканою формою приниження.
— Прошу, прошу сідати! Чим можемо служити? (Ой боже, вони їй — служити!).
Чоло Олі починає перлитись від поту. Редакторка, все ще ласкаво усміхнена, схиляючи набік голову, з-під пенсне водить очима по Олиному чолі, ніби лічить на ньому Мікроскопічні краплини поту. В Олі починає щось бунтуватись. До біса! Чи цими перлинами не окупила вона вже надмірної гордості Річинських? Редакторка повинна б стати їй у пригоді.
— Я хотіла, прошу пані редакторки… — бентежиться Оля, а потім стає ще червонішою від того, що бентежиться.
— Сміливо тільки! Прошу сміливо!
Оля готова ручатись, що редакторка вже догадалась, про що їй ідеться. І хоч догадалась, прикидається, аби ще нижче, ще болючіше пригнути її до землі.
— Я хотіла б подати оголошення в газету. Скільки це коштуватиме?
Не зважилась попросити, щоб оголошення прийняли безплатно.
— Яке то має бути оголошення, панно Річинська? Бо… матріомоніальні коштують в нас двадцять сотиків від слова… Тим, що шукають праці, вміщуємо безплатно.
Сорочка прилипає Олі до плечей. Та баба припускає, що вона, Оля Річинська, може давати матріомоніальні оголошення!
"Панна з доброї родини, років двадцять, гарна, порядна"… І т. д. Б-р-р! В першу хвилину Оля ладна втекти, але миттю змірковує, що такий вчинок був би нерозсудливим і некорисним для неї. Оля набирається відваги і пробує все перевести на жарт.
— Ой-ой-ой! Аж двадцять сотиків від слова! Та цілий жених не вартий стільки! Ні, пані редакторка, я хотіла б дати оголошення про працю і, по можливості, — знову стало гаряче від сорому, — щоб це залишилось таємницею.
Редакторка споважніла.
— Ага. Розумію вас. Добре.
Олі здалось, що вона тепер поставилась до неї серйозно. Якщо Оля не помилилась, то в цьому уважному ставленні редакторки до неї була ще й нотка охоти допомогти їй.
Редакторка вийняла свій блокнот і очікуюче подивилась на Олю.
— Який текст оголошення має бути?
— Я думаю, — почала Оля пригадувати різні зразки об'яв, яких так багато бувало в щоденних газетах. — Я думаю так: "Дочка померлого священика, років двадцяти одного, шукає якої-небудь роботи".
Редакторка посміхнулась:
— Це не годиться, панно Річинська!
Оля розгубилась.
— Я не можу такого оголошення подавати у своїй газеті, бо воно тільки даремно займе місце. Так на нього ніхто не відгукнеться.
Оля все ще нічого не розуміла: дивилась на редакторку безтямними очима. Редакторці, здається, стало трохи шкода Олі.
— Що ви вмієте, крім того, що скінчили гімназію?
— Я не розумію пані редакторки, — сказала Оля, хоч почала вже догадуватись, про що йдеться.
Редакторка усміхнулась:
— Кажете, що шукаєте праці. Отже, я питаю вас, що ви вмієте робити? Шити трохи вмієте?
— Ні!..
— То, може, вишивати?
— Трохи…
— В бухгалтерії трохи розумієтесь?
Оля злякалась: в бухгалтерії?
— Ні, але я могла б підучитись…
— Ага, а на машинці пробували?
— Ні, але можна навчитись… це… — додала несміливо, — невелика штука.
Редакторка по-приятельськи покивала Олі головою:
— Вірю вам, але ви зрозумійте, що при сьогоднішній скруті і цій шаленій конкуренції у світі… головно між приватними підприємствами і кооперацією… жодний директор та взагалі ніхто не схоче взяти службовку, яку треба ще підучувати. І навіщо ж йому це, коли на її місце має десять кваліфікованих з практикою. Припустімо, що ви одразу не думаєте про якусь відповідальну працю.
— Так, — поквапно заявила Оля, — мені майже все одно. Можу навіть піти до якогось інтелігентного дому за панну до дітей. (Тут мала бодай якесь уявлення, бо колись у Річинських була бонна, яка вчила дітей французької мови, як поводитись за столом і тримати виделку).