Все ж таки історія Етки Браун зачепила за живе Сташку. Кукурбівна, начеб для певності, чи вона правильно зрозуміла прочитане, переповідає Бронкові своїми словами щойно прослухане:
— Комуністка Етка Браун прилюдно обвинувачує двох польських поліцаїв Марцінека і Лохача у її катуванні, — так, Бронку?
— Так.
— Її привели в тюрму прямо з демонстрації і там хотіли зробити з неї донощицю, капуся, — так?
— Так, Сташко. Хотіли зробити з неї провокатора.
— Диви, диви! І обіцяли влаштувати її на постійну, добре оплачувану роботу, брата туберкульозника помістити у санаторій в Закопанім.
— Ти ще не все сказала: і мамі виклопотати пожиттєву пенсійну в касі хворих.
— Але то все буйда на ресорах[153] і більш нічого, — правда, Броник?
— Ти добре думаєш, дівчино! Але знай, що коли б навіть Браун повірила поліції, що та додержить слова, то однаково нічого з цього не вийшло б, бо комуністи, Стахо, — то такі чортові діти, що можна їх живцем по шматку краяти, а вони однаково від свого не відступлять.
— І не кажи, Броник! І хіба те, що ту Браун роздягли догола, завивали у мокре простирало, сідали на голову і били до втрати свідомості, — це не краяння живцем? А ті гумові рурки, що їй вкладали в ніс, а потім опускали їх в якусь смердятину, а при тому затуляли рот, аби мусила носом дихати, — то що? А все ж таки вдалося їй переслати грипс на волю, файно це, Броник!
— Звичайно, Стахо! Товариші переслали записку у прогресивні закордонні газети. Зчинився шум, не який-небудь, а світового масштабу! Розумієш, у Львів приїхали закордонні кореспонденти. Почались, вважай, демонстрації і страйки. Справа стосувалась вже не однієї Браун. Народ став домагатись амністії для всіх політичних в'язнів і покарання катюг.
— І суд погодився судити тих поліцаїв, — так, Бронку?
— Суд, суд! Уряд, розумієш, Стахо, уряд під напором громадської думки, або, вірніше, з страху, щоб не дійшло до демонстрації і страйків у цілій Польщі, пішов на поступки. Етці Браун дано змогу виступити з судовим позовом на тих-о поліцаїв.
— Йой Броник, одна дівчина, а стільки шуму наробила!
— Ото-то, — зрадів Броник, — масові розрухи, — розумієш? Цього нам тепер найбільше треба. Невже ж це й до тебе дійшло, Стахо?
— Броник, а тих поліцаїв направду засудять?
— Засудять, але не направду. Пізніше випустять, лише, може, переведуть в інше воєводство на роботу. Слухай, такі кадри вони шанують! На таку роботу навіть не кожний поліцай здатний.
— Броник, а їй нічого за це не буде, що подала на поліцаїв?
— Якщо вчасно зуміє втекти за кордон, то нічого не буде.
— А вона втече, як ти думаєш, Броник?
— А ти хотіла б, щоб вона втекла?
— Питання! А як ти думаєш, Броник?
— Думаю, що коли над тобою попрацювати, то з тебе ще можуть люди бути.
— Смішний…
— Я серйозно, Стахо.
— І як будуть з мене вже люди, тоді ти полюбиш мене? Ха-ха-ха…
— А що ти розумієш під "любити"? Мені вже страшенно подобається обіймати тебе, але я думаю, що це ще не любов, дівчино…
Стаха закрила долонями обличчя. Поміж пальцями зиркало одне лукаве, блискуче, як скельце, синє око.
"Смішний ти, Броник. А мені більш нічого й не треба, аби тільки подобалося обіймати. Полюбиш, полюбиш мене такою, як стою перед тобою. І сам незчуєшся, як полюбиш!"
Згодом Бронко почав брати Стаху з собою і на робітничі збори. Треба було деякого часу, щоб Сташка звикла до нової обстановки. Коли Бронко вперше запропонував їй піти з ним у клуб польських робітників "Дом роботнічи", Сташка уявляла собі, що там буде, як у читальні на Мнихівці: коротка доповідь, яку вислуховують до кінця хіба що старики, а пізніше танці і "товариські забави" з "темними монастирями" включно.
Тим часом Сташку зустріло цілковите розчарування. Найперше, доповідь була не коротка, а навпаки — довжелезна, і до того ж польською мовою.
Сташці так стало скучно, що вона, не звертаючи уваги на доповідача, почала розглядатись навколо. Подобалось їй, що стіни клубу прикрашені плакатами і афішами, а на лампі під стелею — зеленкуватого кольору абажур з гофрованого паперу. Проте, звичайно, й мови немає, що зал тут був краще прибраний, ніж у мнихівській читальні.
Пізніше, замість танців і товариських ігор (де Сташка могла б показати себе у всій своїй красі і спритності!), почалося обговорення тієї скучної, на її погляд, доповіді.
І тільки з виступів, які, навпаки, за винятком якогось старика, що повторював сказане по декілька разів, були живі, а деякі з них просто гарячі, зрозуміла нарешті Сташка, що вся ота балаканина оберталася довкола індивідуальних і колективних договорів друкарських робітників (не об'єднаних у профспілки) з власниками друкарень.
Коли по дорозі додому Бронко спитав її, що зрозуміла вона з усього почутого, Сташка воліла не відповідати на це питання.
— Ти чекай! Я дивилась на тих ваших жінок. Щось я там ні однієї пєнкносці не зауважила. Хоч би на сміх курям хоч одна молода і ладна, що називається…
— Але з доповіді… з доповіді, що ти запам'ятала собі?
— А ти що, — фиркнула на нього Стаха, — екзаменувати мене хочеш? Диви, який мені учитель знайшовся!
— Значить, ти нічого не зрозуміла? Я так і думав. Скільки разів товчи тим ідіотам, що перед народом треба виступати популярно… А я думав, що ти послухаєш доповіді і подумаєш про своїх дівчат з фабрики. От чорт би то побрав! Ну, а тих, що виступали, то ти хіба розуміла?
— Йой Броник, дай мені спокій, а то, бігме, нікуди більше з тобою не піду. Якби я була знала, що ти будеш мене… ха-ха-ха… екзаменувати, то була б слухала по-інакшому… А то розглядалась по залу… І ти знаєш, ні одної зграбної фігурки там не завважила…
Стаха сподівалась, що Бронко порівняє її рум'яне, як райське яблуко, туге личко з обвислою шкірою тих жінок і зробить висновок на її користь, але Бронко чи не зрозумів, чого чекає від нього Стаха, чи навмисне хотів провчити її, бо став вихваляти перед нею тих жінок.
— Це нічого, що вони не мають рум'янців і білої шкіри, зате вони мають голову і сталеву волю, яким може позавидувати не одна білошкіра дурепа!
Одна з тих дівчат, Ядвіга, ота, в чорному платті, з високим коміром, просиділа сім років у тюрмі. Оглухла від побоїв, а не виказала нікого з товаришів. В тюремних мурах залишила вона свою свіжість (хто б сказав, що їй всього двадцять п'ять років?), а проте товариші, сказав Бронко, обожнюють її. Тільки короткозорі можуть припустити, що всі чари жінки — у зовнішній красі чи модному платті.