Ольга відчула, що урочистий, патетичний тон, яким вона дома репетирувала слово "вбивця", тепер недоречний. І, щоб не потрапити в смішне становище, вона, замість одного, проговорила аж п'ять слів:
— Це ви… вбили мого батька!!
Завадка крутнув головою:
— Ага, так то звідси легенда, що комуністи вбивають священиків?
У Бронка був свій спосіб (хоч за нього часто й лаяв його товариш Каминецький) поступати з противником: він говорив правду, яку протилежна сторона, не сподіваючись щирості з його боку, розцінювала навпаки.
— "Вбили"! Смішна ви! Отця Річинського вбив глум народу…
Надійшли три хлопчаки, і Ольга з Завадкою поступились під чийсь паркан, мало що не у будяки.
— Неправда ваша! Народ обожнював татка. Коли татко казав проповідь, то кафедра не вміщала людей!..
— А, щодо цього, то маєте рацію. Ваш батько був моцний на язик. Такого другого не скоро знайде нашівський деканат. Та воно так, панно Річинська, як то кажуть: чим воював, від того й згинув. Чого йому було у політику лізти?
Ользі різонуло вухо слово "лізти". Як він сміє так висловлюватись про татка! Нахабний неотеса! Яку помилку зробила природа, наділивши цього "типа" такими чудовими, незвичайної білизни і форми зубами. Напевно, тут, у себе на передмісті, він вважається першим донжуаном, і звідси в нього і цей легковажний тон до жінок. Забуває, дурень, що між його Мариськами і Каськами та панною Річинською лежить цілий світ.
— Ви, — Ольга примружила очі, щоб можна було дошкульніше ними колоти, — ви — вбивця! Будьте прокляті! — викрикнула вона і метнулась вбік, щоб обминути його, але він заставив їй дорогу ногою (ногою!).
— Момент! Ще тільки одне маленьке пояснення з мого боку. Ви, слухайте, помиляєтесь, коли думаєте, що це я вигукнув тоді на вічі у Калиниці. Це не я. Правду кажу. Мене тоді зовсім не було там.
— Так? — Ольга чомусь відразу повірила, що він говорить правду. Ольжине добре виховання наказувало їй попросити пробачення за таку важку образу, і вона, напевно, була б це зробила, якби не одна обставина. Добре, вона йому повірила, що не він вигукнув тоді на вічі у Калиниці, але листівки, — то вона майже переконана, — це його робота. Значить, якщо безпосередньо і не спричинився до смерті татка, то все ж таки діяв заодно з убивцею. Це вона, власне, й хоче пригадати йому.
— Але… листівку то ви підкинули?
— А коли б навіть і я, то, слухайте, хіба я признався б вам у цьому? Чи ви мене за цілковитого дурника маєте? Кому признатися? Панні Річинській? Забавна ви! Але припустимо, що то я видрукував листівки і спеціально вам підкинув, — і що далі? Ви б захотіли зробити "добре діло" — так вас вчить катехит — і донесли б на мене поліції?
Ольга пожалкувала, що їй могло прийти на думку просити пробачення в такого "типа".
— Ви… ви знаєте, хто ви? Ви — провокатор!
Завадка вдав, наче він страшенно здивувався.
— Панно Річинська, звідки таке словечко у ваших устах? Слухайте, я відчуваю, що ви мені починаєте подобатись! А чого це вас ображає? Не розумію… Провокатор, кажете. Гм… провокатор! Що ж, по відношенню до ворога допускається і цей прийом. А ми з вами вороги, правда?
— А що б ви зробили, якби я справді донесла на вас? Ось зараз піду і заявлю на вас. Уб'єте мене?
— Вбивати вас? Та хто б це робив? Ви б відразу перейшли у список мучеників за неньку Україну, а ми, як, може, самі здогадуєтесь, не зацікавлені в тому, щоб у вас помножувались "герої". А все ж таки гнівайтесь не гнівайтесь, я повинен вам сказати, що ви чарівно наївні…
По правді, то їй давно треба б було повернутись й залишити "типа" посеред дороги, але її цікавість зараз була сильніша за вимоги бонтону[141] що їх прищеплювали їй з дитинства. Ольга не зауважила, як їх минула дружина нашівського нотаріуса. Вона відійшла кілька кроків і оглянулась з-поза плеча, напевно, очам своїм не вірячи, що це — Ольга Річинська.
Завадка тим часом зручно оперся плечима об штахети. Можна було подумати, що він і не думає кінчати розмову.
Ольга думала своє:
— Скажіть, хто був той, що вигукнув тоді на вічі в Калиниці? Як його прізвище?
— Слухайте, я не розумію… Звідки я можу ту людину знати?.. Я знаю тільки одне: говорять, що то був хтось з села Вишня, тобто з того самого села, де ваш покійний татуньо був парохом тоді, коли ви ще пішки попід стіл ходили.
— Ви зла людина й хочете досадити мені. З Вишні ніхто не міг цього зробити. Власне, тому, що татко був там парохом і його парафіяни обожнювали! Ви б бачили… та ви, зрештою, були на похороні, — скільки вінків було від селян з Вишні.
— Не будьте такі наївні, — грубувато обірвав її Завадка. — Все можна організувати: і вінки, і масову участь.
— А сльози? — спитала єхидно. — І сльози, по-вашому, можна організувати?
— А чому ж? За добрі гроші можна і сльози організувати. Я бачив, як там деякі бабки заводили над труною, і певний, ну, голову даю на відріз, що це їм оплатилося…
— А чому ви думаєте, що парафіяни не могли плакати за своїм колишнім парохом?
— А чому ви вважаєте, що вони повинні щиро оплакувати смерть вашого тата? Що отець Річинський зробив для них доброго?
— Як ви можете питати мене? Ще сумніватись… Татко був довго парохом у них.
— І що з того? Я ж знаю, що він був парохом, але я питаю, що він доброго зробив для народу, чи, як кажуть ксьондзи, для своєї пастви? Хрестив задармо, не брав від людей за похорон чи шлюб чи, може, з власних доходів побудував Народний дім? Чи школу в селі?
— Ви страшні!..
— А ще що скажете?
— За що ви так ненавиділи мого татка? — голос у Ольги затремтів, і вона зробила паузу, щоб не показати сліз перед тим "типом". — Що він вам зробив поганого?
— Мені? Абсолютно нічого. Я, зрештою, не мав честі бути навіть знайомим з ним. Ваш батько не зробив мені особисто нічого ні поганого, ні доброго, але я думаю, що це не всім так… А щодо його класу, то він добре дався мені взнаки. Будьте певні!
— А що лихого зробив вам татків клас? — перекривила вона його за це так не по-галицькому вимовлене слово. — Поки що священики в нас — перші патріоти, перші просвітителі народу!
Завадка спересердя чвиркнув крізь зуби, схаменувся, кашлянув для відводу Олиних очей і, радий, що вона начеб не звернула уваги на цю його невихованість, сказав: