Задні з-поміж натовпу, які не мали куди докласти своїх сил, заспокоювали жадобу дії бодай тим, що хто копнув, а хто плюнув на повалені стовпи, обмотані дротами, наче жилами.
Замаячила панська садиба. Довга вузька алея вела до неї. Весь народ не міг вміститись в ній. Задні прорвалися через огорожу і пішли городами. За ними пішов і Бронко, все шукаючи очима Каминецького. Думка, що тут, як у Зеленій, можуть провокаційно вистрілити з натовпу, знову почала його тривожити.
Передні досягли городу і бігли поміж рядками капусти.
Раптом Бронко спіткнувся. Здалося йому, що зачепився за качан капусти і від того упав.
Хтось почав старанно обтрушувати з його спини порох, притримуючи за лікоть. Бронко люто шарпнувся.
— Та що ви тут цяцькаєтесь зі мною! — роздратовано вигукнув, але, оглянувшись, побачив старого селянина у білому новому киптарі і вже м'якше закінчив: — Не треба, вуйку, не треба.
Проте старий вперто тримав Бронкову руку і з якоюсь шанобливою запопадливістю продовжував обтрушувати його спину. Бронко зауважив, що вони таки добре відстали від людей. У цей час з-за живоплоту надбіг захеканий молодий селянин:
— Товаришу Завадка, прошу два слова…
Бронко насторожено глянув на нього:
— Що сталося?
— Пане товаришу, Мартинчук з Вишні хоче вам щось сказати… треба…
— Де Мартинчук?
— Та тут, — чоловік вказував на скирту збіжжя, — там зібрались…
— А що сталося?
Селянин розпачливо махнув рукою:
— Військо, кажуть, у дворі, треба спам'ятати народ… Бо піде село з торбами… Мартинчук пішов шукати…
Пізніше вже Бронко кляв себе, як це не зауважив, що Мартинчук пішов когось шукати і водночас чекає на нього, але в цей момент йому було не до того.
Швидким кроком попрямував за пліт, але тільки-но завернув, як на нього накинулись два драби і, поки отямився, на його зап'ястях були наручники. В одному з драбів Бронко впізнав Бжезіцького.
Без піджака і кашкета, у білій сорочці з відкладеним коміром, без краватки, він легко змішався з натовпом селян. В руках Бжезіцького був револьвер. Бронко криво посміхнувся. Бжезіцький сховав зброю.
— Кричати, боронитись даремно, товаришу Завадка. Пішли!
Бронко міцно вперся ногами в землю.
Один з посіпак вдарив його рукояткою нагана між лопатками:
— Без церемоній! Що це за панєнський опір? Однаково на руках занесемо, як треба буде! Не оглядатись! Тепер вже запізно ручкою махати!
— Та дай йому ще зробити па-па товаришам, — засміявся драб, розтягуючи рота від вуха до вуха. — Цо на то повє пан, панє Завадка, довціпнє[129] з нашей строни?
Шпигуни зареготались.
Бжезіцький конфіденціально нахилився до Бронка:
— А це був, нєх пан пшизна, панє Завадка, довціпни номер. Нє?
Бронко все ще не міг усвідомити, як сталося, що він опинився в наручниках, далеко від маси. Дійсно, номер був довціпни! Піймали його, як глухого горобця на полову. І такий кретин Бжезіцький виявився спритнішим від нього!
Завадка заскреготав зубами від безсилля. От сучі сини! Скували йому руки і відступились від нього. Звільнили йому дорогу, аби пробував утекти. І згадав слова Каминецького: "Спроба втечі — і куля в спину".
На свисток поліцаїв на подвір'я викотилась під бляхою фіра, запряжена у два гніді.
— Сідайте, товаришу, завеземо вас у місто, як радника. А ще горлають комуністи, що в Польщі погано обходяться з політв'язнями!
Бронко зібрав усю слину, яку мав у роті, і плюнув, але так невдало, що вона, замість потрапити на Бжезіцького, зависла в нього самого на підборідді.
— Витерти вас?
— Падлюка!
— Но, но, не дуже там! — лапнув шпигун за кишеню, де лежав револьвер. Бронко, аби не дивитись на те жаб'яче лице, заплющив очі.
Фіра покотилась по вибоїнах.
Справді, дороги в цих Ставках неможливі.
* * *
В камері швидко сутеніло. З темних сирих кутків доносився неприємний запах бруду і пороху. Бронко підійшов до вікна, до якого ледве досягав головою. Куди до біса виходили ті вікна, що на шибі не відбивався жоден поблиск світла?
Засвітилося.
Втомившись безцільним кружлянням довкола стола, Бронко опустився на стілець. Схрестивши руки на столі, поклав на них голову. Фізична втома взяла верх. Думки притупилися. Здається, навіть здрімнув трохи. Схопився від тупоту людських ніг, хрипкої лайки поліцаїв у коридорі. Легко було здогадатись: привели першу партію арештованих. Нічого не прагнув, тільки опинитись серед тих людей. І в ту ж хвилину заскреготав у дверях замок (по сусідніх камерах діялося те саме), і юрма селян, скутих наручниками по двоє, з підпухлими, в синяках обличчями, заповнила камеру.
Відразу по камері поповз млосний запах свіжої крові і їдкого людського поту.
Бронкові стало до сорому ніяково за своє незаймане обличчя й руки. Почуття ніяковості було до того сильне, що він не кинувся людям назустріч, а подався у затінений кут камери.
Петро Мартинчук, скутий з якимсь уже немолодим, понурим селянином, помітив Бронка і поманив вільною рукою до себе. Розпухле, почорніле від синяків лице старого Мартинчука вжахнуло Бронка. Відчув внутрішній, майже фізичний біль.
— Отак ті сучі сини вирихтували вас!
Мартинчук спробував посміхнутись, але розпухлі губи лише скривилися.
— Пусте, добре, що я вас бачу живого і цілого.
"Власне, цілого, гладенького, як паска", — зіронізував Бронко з себе.
— А де товариш? — запитав Бронко так багатозначно, що Мартинчук відразу ж здогадався: мова йде про Каминецького.
— Не знаю. Може, й встиг зникнути, бо нас позабирали вночі з хат, а він чей же не ночував у Ставках.
— А ви ночували дома?
— А чого тікати з хати? Як виступати з хат, то з дітьми, з жінками — всім селом, — а так чого? Ви гадаєте, товаришу, що я тюрми боюся? Бігме, ні. Чого мені боятись?
Знаємо, що задурно нічого не прийде. Перед вами миска з молочною кашею, то треба й ложку до губи піднести.
— Але що ж вони зробили з вами, товаришу Мартинчук!
— А ви не думайте собі, що вони мене били. То делікатні пани. Чули-сьте, що казав староста, що поляк шляхетніший від русина, навіть поліцай… Не били! У нас, у Польщі, не б'ють, а тільки приводять до порядку, а це, чуйте, велика різниця. Я вам ще не сказав… Звечора ввалились в хати і давай шукати карабінів. Аякже! Раз хлопи підняли бунт, то й карабіни мають десь бути. Шукають вони тих карабінів в пір'ї, в подушках, я мовчу. Шукають у міху з мукою, я далі ще мовчу. Шукають багнетами у скрині з жіночою одежею, я ще мовчу. Обливають для "дезинфекції" збіжжя нафтою, — я фурт мовчу, але почуваю, що вже починає клекотіти в мені. Але як сказали мені бігати навколо хати і кричати: "Хай живе Пілсудський!", "Хай живе найясніша Жеч Посполита Польська!", то мене вже прорвало. В кожному чоловіці, Завадка, є межа, до якої він годен терпіти. Це я вам кажу, бо ви ще молоді й не знаєте всього… Отож я і затявся… "Будеш бігти?" — питають. "Ні!" — "Будеш кричати: "Хай живе найясніша Жеч Посполита Польська"?" — "Ні!"… І от тоді вони почали мене "розуму вчити". Темно було, Завадко. Гадаю собі, що декому я теж віддав. А тепер сиджу, розмальований, ніби припічок під Великдень…