— Бо я вже не в силі продовжувати грати ту комедію…
— Ідіотка!
— Діти, діти, — Олена однією рукою хапається Ольги, а другою тягнеться до Зоні, — що з вами? Чого ви гризетесь? Що пан меценас подумають?
— Пані добродійко, прошу бути певною, я ніколи нічого не подумаю. Але кінець з тим, мої панни! Увага! Розповім вам цікаву історію з залу суду. Сьогодні захищав я… Пані добродійка пригадують собі Мартинчуків з Вишні?
Так, Олена пригадує собі, але, на жаль, тільки саме прізвище.
— Це так давно було, пане меценасе, а крім того, в мене тоді були на руках малі діти… З Вишні залишився в мене прикрий спогад про одного, що його повісили пруссаки. Ми з Аркадієм були переконані, що він ні в чому не був замішаний, але, на жаль, Аркадій не міг нічого зробити для бідака. То були такі страшні часи… Так пан меценас захищали Мартинчука?
— Ні, то цікава історія, хай пані добродійка послухають. Петро Мартинчук з Вишні має репутацію комуніста.
— І ви захищали комуніста? — зеленіє Зоня. — Ви… ви не розумієте, що в цьому домі слово "комуніст" рівнозначне з убивцею нашого татка?
— Заспокойся, Зонцю, і перш за все вислухай мене до кінця. Що в тебе за погана звичка завжди перебивати людину? Це некультурно і формально неправильно.
— Я вас питаю, меценасе: ви боронили комуніста?
— Пані добродійко, я хотів розповісти вам цікаву історію, але з огляду на обставини, які склалися в даний момент, відмовляюся. Мене тут тероризують, а я не звик і ніколи не звикну, — погрозливо підносить голос, — говорити під терором.
Олена забувається і в розгубленості чіпляється руками піджака доктора Гука, аби лише заспокоїти його, аби не зірвався з місця.
— Я прошу, хай пан меценас не зважають на неї… Хіба пан меценас не знають Зоні? А ти, Зоню, теж…
— Я питалася і настоюю на своєму: захищав пан меценас комуніста чи ні?
— Не боронив! Не боронив! — кричить доктор Гук, хапаючись обіруч за голову. — Чого тобі ще треба?
— Більш мені нічого від вас не треба, — великодушно відпускає Зоня знервованого, доведеного до межі істеричного вибуху доктора Гука.
Олена знову кидається перепрошувати і заспокоювати гостя.
Добре, пані добродійко, він докінчить ту історію, але просить поки що пані дати йому хвилинку часу, щоб привести свої нерви до порядку. Треба розуміти його психічний стан: чоловік вимотається на процесах, заходить у цей дім, щоб знайти тут трохи родинного затишку і відпочинку для душі, а тут тобі Зонця влаштовує попросту баню! Цілую ручки за такий прийом!
Навіть мала господинька, до якої доктор Гук з усіх Аркадієвих дочок відчуває найбільше симпатії за її вроджений такт і душевний спокій, сьогодні випала з ролі.
— Прошу пана меценаса, ми слухаємо, — несміливо, з почуттям провини за Зоньчин вибух починає Олена.
На щастя, доктор Гук вже відійшов.
— На чому я зупинився? Ага, в того Мартинчука є дочка. За метрикою вона — Йосафата, але чомусь уперто називає себе Марією. Я вже подумав, чи покійний Аркадій не хотів насолити тому Мартинчукові…
— Пане меценасе, та то, певно, копилка, — вирішує Мариня, що з'явилася з підносом, заставленим чашками з чаєм. — Єгомосць любили позначити копилів, аби знали… А що? Так їм і треба!
— Я лише не знаю, чому діти мають відповідати за батьків, — сказала й почервоніла Ольга.
— Так воно прийнято, дитино, і не наш татко перший ввів цей звичай. Але ми знову нечемно перебили панові меценасові.
Доктор Гук махнув лише рукою на знак свого безсилля.
— Паням треба ходити на судові процеси. Там пані навчилися б парламентарного способу розмови. Якби так свідок чи адвокат перебивав судді, як пані мені… Так, на чому ж я став? Ага! Отже, прошу слухати: ту Йосафату, або Марію, запідозрено… Славцю, вийди з кімнати, прошу тебе.
— А чого?
— Бо те, що я буду розказувати, не для твоїх вух.
— А я не хочу виходити. Пан доктор забувають, що я вже матура[91].
— Славцю, то нечемно з твого боку. Якщо пан доктор вважають…
— Мамцю, пан доктор і в сорок вважатиме мене недозрілою, бо я мала нещастя вродитись наймолодшою з сестер Річинських. Я чемно і з повною пошаною до нашого дорогого пана меценаса заявляю, що не вийду з кімнати! І прошу продовжувати, бо я страшно цікава.
— Я не хочу брати на себе відповідальність. Пані добродійка вважають, що Славця може бути присутньою при розмові?
— Я нічого не вважаю, пане меценасе, але коли вже така вперта, що не хоче вийти, то хай залишається.
Доктор Гук подумав, що коли б жив покійний Аркадій, то він дав би собі раду з дітьми, а пані Олена, на жаль, нездатна для цієї ролі.
— Отож на ту Марію-Йосафату було донесено, що вона замордувала свою незаконнонароджену дитину.
— Господи, — перехрестилася Олена, — за час нашого перебування не траплялося чогось подібного у Вишні. Про це я можу говорити з чистою совістю, бо це я певно знаю.
— Так, але прошу слухати. Пізніше виявилося, що той донос був брехливий, зроблений з помсти. Вищезгадана Йосафата-Марія мала залицятись до якогось Савицького, і його жінка з помсти…
— Яка дикість…
— Але на цьому не кінець. У свою чергу Йосафата-Марія намірялася втопити вищезгадану Савицьку.
— Ой пане меценасе, це так цікаво, а ви хотіли, щоб я вийшла…
— Мовчи хоч ти, Славцю, я ж сказав, що не беру на себе відповідальності. А втім, все ж таки було б краще, щоб ти вийшла, Славуню. Почав до дівчини приставати конвой, якась там історія з пазухою була, я перепрошую, мені просто незручно перед панями… Одне слово, дівчина, обороняючись, скалічила поліцая, погризла йому носа. Суд, точніше слідчий суддя Матіясек, молокосос, повинен я сказати, вбачив у цьому злочині політичну підкладку.
— І правильно вбачив! — вигукнула Зоня.
— Ти знову вихопилася, Зоню, наче Пилип з конопель. Між іншим, це вже перелицьована поговірка… травестія. В оригіналі вона звучить, як Філіпп з Конопі…
— Пане меценасе, про Філіппа пізніше, нам цікаво, що було далі з тією Марією-Йосафатою.
— Прошу пробачення, але завжди на першому місці ставиться дійсне ім'я. Отже, треба сказати: з Йосафатою-Марією. Ти кажеш, "правильно", Зонцю, а насправді це зовсім не так. Дівчину посадили до політичних, точніше до комуністок, а ті допіру навчили її політики.