Зворушена пафосом власних слів, вона обняла спантеличену Ольгу, притисла до своїх пишних грудей і мовчки урочисто вивела її за двері. Очевидно, вважала справу поміж ними полагодженою. По дорозі ще вказала стіл, за яким Ольга працюватиме.
Бронко, якому Ольга розповіла про свій візит у редакцію "Нової жінки", пояснив нареченій:
— Вони ставили на тебе, моє ти наївне, а ти дивувалася, чому тебе не бойкотує аристократія Нашого. Ти дивись, вони, як видно, готові й мене, розуміється, з певними застереженнями, прийняти у своє товариство як зятя покійного отця каноніка. Правда, я без титулу, але нічого… Серед них тепер модно бавитись у демократів, але нічого з того не вийде… А ти чого носика похнюпила?
— А… що буде з "Новою жінкою"? Вона перестане виходити. А шкода. Газета все ж таки потрібна, як я переконалася.
— Припустимо, що не ти переконалася, а тебе переконали. А щодо газети, то я, слухай, вважаю, що Вільчинська перебільшує її позитивну роль так само, як дехто з моїх однодумців — негативну. Певно, газета опортуністичного напрямку, з буржуазним, розумієш, ставленням до гострих проблем життя, але не вважаю, що це погано, коли вона вчить жінок гігієни, чи бореться з забобонами і знахарством, чи час до часу, правда, в дуже лагідній формі, вказує на сваволю з боку уряду. Хай орють, як орють, а засівати однаково будемо ми! А втім, сяк чи так, не журися, газетка існувати буде.
— Не буде, — переконливо заперечила Ольга, — тут я вже тобі скажу, що не буде. "Нова жінка" не в силі так високо оплачувати друкарські роботи, як оце доведеться, згідно з новим тарифом. Мені Вільчинська розповідала докладно, як поставлено питання. У крайньому випадку "Нова жінка" мусила б на сто процентів збільшити число своїх передплатниць або на сто процентів піднести ціну на газету. Одне й друге неможливе.
— А чого зараз підвищувати ціну? Не журися, буржуазія знайде спосіб підтримати свій орган.
— Який орган? Чий? Ти хіба не знаєш, що це приватна газета?
— Я знаю, що ти чудове наївне дитя, — він поцілував Ольгу в очі. — І що мені робити з тобою… такою необізнаною в громадських справах? А знаєш, Оленько? — він задивився вдалину, мовби десь на виднокраї побачив себе самого. — Я так думаю: у цій твоїй сліпій вірі до мене, опришка, у цьому твоєму святому незнанні життя є велика твоя привабливість і… моя біда. Ой дівче, ще попаде мені за тебе!
— Дивись, зоря падає, — повернула Ольга його лице вбік, але було вже запізно.
Метеор згас.
У двадцять третій камері-одиночці станіславської тюрми (за браком місця переробленої з убиральні) тріснула каналізаційна труба. Позаштатний слюсар тюрми, по якого негайно послав заступник начальника, не виявився на місці. Була якраз неділя, і майстер, як поінформувала його дружина, поїхав на село по садовину.
На щастя, пані майстрова могла порекомендувати помічника свого чоловіка, людину однаково довірену і чесну, як і сам її Вікентій.
Коли помічник слюсаря разом з ключником увійшли у двадцять третю камеру, в'язень стояв спиною до дверей.
Він навіть не завдав собі труда споглянути, кого привів ключник. Очевидно, той чоловік скінчив уже свій обрахунок з світом, і тепер ніхто і ніщо більше не займало його.
Помічник слюсаря, враховуючи, де він знаходиться, мовчки і поквапно приступив до роботи. І тут — треба було такого випадку — серед інструментів помічника слюсаря не виявилось такої необхідної речі, як молоток. Цю непростиму недбалість можна пояснити хіба тим, що посланець заступника начальника тюрми надто квапив підмайстра, бо справа була справді нагла й не терпіла зволікання.
— Чи немає у вас молотка?
— Є!
Лише вчора прибивали в кабінеті пана начальника новий портрет президента Речі Посполитої.
Ключник цієї ж хвилини може доставити підмайстрові молоток, але що зробити з ним самим?
Він може почекати на ключника в коридорі або, якщо підмайстер нічого не буде мати проти, в камері, але тоді він, ключник, мусить замкнути підмайстра разом з в'язнем на ключ. Це триватиме недовго — миг один, але закон є закон, прошу пана!
Помічник слюсаря розуміє, що закон є закон, і тому не має нічого проти, щоб на кілька хвилин залишитись замкнутим у камері, тим паче, що йому не можна відриватись від роботи, бо паскудство заллє камеру.
В такий спосіб Бронко опинився сам на сам з Борисом Каминецьким.
— Не відривайся від роботи. За нами можуть стежити крізь юдаша[175].
— Борисе, я хочу вам сказати…
— По-перше, говори тихше, а по-друге, я здогадуюся, що ти хочеш мені сказати, але цим разом говорити буду тільки я. Зрозумій, хлопче, що це моя остання нагода виговоритися. Знаєш, як кажуть, думала мовчать, та не мовчиться.
— А час втікає… а я спішу, щоб нічого з нього не втратити, і таке виходить, що… що, розумієш, збився і не знаю, з чого починати. Крім того, та проклята свідомість, що тепер кожне слово надзвичайно важливе і разом з тим, власне, вже без значення.
Бачиш, Бронку, я вмів, так мені бодай здавалося, чудово вмирати теоретично, а практично… боюся, що не здам екзамену на "відмінно". Знаєш, — хлопче, чого в тебе така міна, як у воші у великий піст? — жити таки простіше. Може, тому, що ми почали засвоювати собі цю штуку ще в лоні матері? А взагалі, розумієш, смерть як така була б цікавим експериментом, якби його можна було повторити. Бачиш, я не кажу, що я не боюся. В мене є, хлопче, є той підлий страх. Я чую його в мозку. В горлі, коли воно злипається так, що не може пропустити повітря, у вухах. Цікаво, правда? Але то не страх перед самою смертю. Сама смерть, розумієш, вже не болить. В мене є страх тільки перед церемоніалом смерті. Зрозумій, що я досі ще не вмирав ні разу і тому — смішно, що? — не знаю, як воно вийде в мене. Може, треба би якось… патетично, а я не знаю, як це робиться. Не репетирував цього на волі, от біда! Все ж таки передай товаришам, що постараюся вмерти, як солдат революції. Слухай, то не занадто пишно сказано?
І ще одно, бачиш, був би забув! Вважайте, хлопці, на себе… бережіть себе, бо так хочеться, щоб хоч один з нашої когорти увійшов у "вольную нову…". І знаєш, що мене ще страшенно мучить, що… що це може статись дуже скоро після того, як я накиваю п'ятами…