Мені дуже подобаються слова: "Чуєш, сурми заграли, час розплати настав". Мелодія теж. А найбільше вирази їх облич, коли співають свій гімн.
Основні пункти непогодження між ними і мною. Я: насамперед своя держава, потім зміна суспільного ладу. Вони: тільки зміна суспільного ладу може принести соціальне і національне визволення.
Чому розходяться подружжя? Причини прості: не дотримують умов, складених до шлюбу. А як нам бути, Нелечко? Ми ж з тобою не складали жодних умов ні до шлюбу, ні після.
Моя література:
"Зайчику маленький, ти дуєшся, що тобі причепили ярличок боягуза? Дурненький, це ж не з злоби, а з великої ніжності до тебе".
У ковельському процесі комуністи — поляки, українці, євреї — зажадали акта звинувачення на українській мові. На запитання судді демонстративно відповідали лише по-українськи. Мотивація: суд відбувається на окупованій польським фашизмом території Західної України. Вони солідаризуються з українським народом, що бореться проти фашизму і окупації заодно.
Здорово. Для моїх слабких нервів аж засильно. Часом здаюся собі соломинкою, яку закрутив каламутний вир.
Щоб увійти у безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один — перед сучасниками, другий — перед історією.
Я не узурпатор. В мені нема нічого з поневолювача. Я не садист і не збираюся ним бути. Я не солідаризуюся з тими, що мріють про Україну від Вісли по Волгу. Я не збираюся нікого вбивати. Переслідувати. Змітати з лиця землі інші нації, щоб моя могла панувати над ними. Але я хочу, щоб мені не плювали в обличчя за те єдино, що розмовляю мовою, якою вчила мене говорити мама-селянка. Хочу праці не в преріях Аргентіни й не в офісах Нью-Йорка, а на своїй землі. Я веду розмови з своєю землею, і вона, моя земля, каже, що вона може прогодувати мене, якщо я чесно прикладу до неї рук.
Я хочу мати право, що його мають мільйони людей на світі: йти вулицею рідного міста й співати пісні свого народу. Хочу, як неможливого, того, що знову ж таки для мільйонів здається природним з природного: бути господарем на рідній землі. Хоч раз єдиний в житті відсвяткувати річницю Тараса не в стодолі, не в підвальному приміщенні студентської їдальні, а в залі української державної опери. Хочу, щоб мою святу землицю, що дісталася мені з діда-прадіда, не топтав чобіт шляхтича-вусача. Хочу цього, як води, як хліба. Я насамперед хочу цього, бо я дуже зголоднів за ним протягом усієї історії. Коли насичуся хлібом і водою, будете говорити зі мною про комунізм, про націоналізм, соціалізм, фашизм. Поки що, зрозумійте, люди добрі, мене пече голод.
Не жалій мене, моя. Ніхто, — чуєш? — ніхто з засуджених довічно не вірить, що йому доведеться відсиджувати кару до кінця. Мова про політичних.
Невисокого класу провокація.
— Ти (до мене) — германофіл.
— Тільки всього? Заявляю, що я з чортом готовий піти на змову, аби тільки дістати волю своєму народові.
— А з комуністами?
— І з комуністами. Тобі це треба було знати?
Мовчить дурнувато і посміхається.
Кують ту політекономію, аж в ухах дзвенить від того їхнього бубоніння. Пробував одному з них довести, що в Східній Галичині специфічні національно-соціальні умовини. Окупант (буду їх терміном називати польський уряд) почав наступ якраз з національних позицій, і тому саме на цю лінію фронту і перекинемо всі резерви. Мене переслідують не тому, що я син бідняка чи робітника, а перш за все тому, що я українець. Мені не дають роботу не тому, що я пролетарського походження, а насамперед тому, що я домагаюся її українською мовою. І я безробітний не тому, що роботи взагалі нема, а тому, що за неї я повинен заплатити вірою і національністю своїх прадідів. Як на мій аполітично-економічний розум, то не можна живцем переносити економічно-політичні положення в дореволюційній Росії на наш галицький грунт. Не погоджуюся. Не подобається мені такий догматичний підхід до питання. Хотів би колись поговорити з марксистським філософом, хоч з мене такий філософ, як з клоччя батіг.
Якщо є пекло взагалі, то я вже його маю.
Щоб мене знищити морально (вони ж мене не катують), влаштували мені очну ставку з Ілаковичем. Була спеціально для мене зроблена інсценівка. Щоб у мене не було абсолютно ніяких сумнівів, перед тим показали мені його зізнання в поліції. Наш вождь ні більше ні менше як працював одночасно з німецькою розвідкою і польською дефензивою. Цього одного факту було досить, щоб вмерти з розчарування, болю і сорому.
Найбільше пече мене моя беззастережна, абсолютна віра в нього.
Комуністи вбили провокатора. Незрозуміло, чому ця звістка так пізно дісталася сюди.
Честь комуністам за це!
Ілаковича не вб'ють. Яка ганьба!
Ти не вб'єш його, бо ти не змогла б убивати взагалі. Крім того, він твій брат. Стривай, якщо той падлюка твій брат, то мені він доводиться швагром! Яка ганьба! Яким кольором змалювати ганьбу? В червоно-фіолетовому?
Вождь. Провідник. Авторитет. Зразок. Величина — і провокатор. Це так, як би хтось глибоко віруючому наплював у чашу з святими тайнами.
Театр, який влаштували спеціально для мене, виглядав так: приймальня слідчого. Дійові особи:
Слідчий суддя окружного суду — років тридцять п'ять — тридцять сім.
Провідник націоналістичної групи Ярослав Ілакович — років двадцять сім.
Я — свідок — років двадцять чотири.
Я — в ролі судової публіки.
Суддя (до Ілаковича). Ви працювали водночас з німецькою розвідкою й нашим Другим відділом?
Ілакович. Так.
Суддя. Всякі підривні акції ОУН на Нашівщині ви погоджували з Другим відділом?
Ілакович. За малими винятками, так.
Суддя. Ви отримували гроші за свої послуги?
Ілакович. За послуги — ні. Хіба що діставав добові.
Суддя. Я не цікавлюся призначенням грошей. Я вас питаю: отримували ви гроші з Другого відділу?
Ілакович. Так.
Суддя. Ви говорили про це своїм товаришам?
Ілакович. Як я міг видавати себе?
Суддя. Ви завжди видавали гроші за призначенням?
Ілакович. Не завжди. Часом залишалися.
Суддя. Ви повертали їх до каси?
Ілакович. Я їх отримував не з каси.
Суддя. В конверті?
Ілакович. Так.
Суддя. А ті гроші, що у вас залишалися, ви віддавали в бойовий фонд організації?
Ілакович дурнувато посміхається.