Ольга думає: "Як він мене музично відчуває! Це наша перша суперечка, відколи ми належимо одне одному. Він поводить себе як справжній мужчина. Його є за що любити".
— А ти вгадав…
— Я не вгадав. Я відчуваю. Знаю напевно, що так.
Ольга ховає лице в нього на грудях. Банальний жест в літературі такий індивідуальний в житті.
— Я боюся тобі про це сказати.
— Боїшся мені сказати, Оленько?
— Уяви собі, що так. Боюся, що після того ти розчаруєшся в мені… я хочу сказати, погано подумаєш про мене, як дівчину.
— Ти не образишся, як я скажу щось не зовсім делікатне?
— Не знаю.
Сама думає: "Як же я можу образитись, коли люблю? Як же ж він може образити мене, коли любить мене?"
— Кинь ти, мала, свої попадянські фанаберії! Що це значить: "Ти погано про мене подумаєш"? Я збираюся все своє життя зв'язати з тобою, я по таких труднощах іду до тебе, а ти мені: "Погано подумаєш про мене, як дівчину". Виходить, що й досі не знаю тебе, чи як? Но, чого знову губки віддула? До речі, тобі ця міна дуже до лиця. Я тебе слухаю.
Ольга мовчить.
— Я тебе слухаю, — щіпає її за щічку. — Ну, чого ти така? Ти говори, а я буду на тебе дивитися. В російській мові є таке гарне слівце, як "ненаглядная". Ти — моя ненаглядная! Пам'ятаєш, як я вдивлявся в тебе, не маючи ніякого права на це, тоді, на концерті Мединського? Та я не даю тобі слова мовити. Говори. Ти говори, а я буду на тебе дивитись. А ти, слухай, зовсім інша ввечері. Така сама гарна, як вдень, але зовсім інша. Але я вже мовчу. Буду тільки дивитись на тебе.
— А я не хочу, щоб ти тепер дивився на мене. Це не попадянські фанаберії, Бронусь, а великий, важкий сором. Я буду говорити, але отак! — Вона щільно притислася лицем до його грудей. — Аби ти мене не бачив. Слухай, я не знаю, як тобі сказати. Одне слово… дівчата кажуть, що хлопець, який вже зазнав жінки, — ти знаєш, що я маю на думці, — вже не може обійтися без тієї близькості. Боже, як мені соромно, як мені страшно соромно говорити тобі про це. І тому такі хлопці… хоч і люблять кого іншого, ходять до непорядних жінок. Бронусь… я мушу тобі сказати, що, якби ти таке зробив, ми мусили б розійтись… Я не знаю, може, це тобі видається смішним, може, наївним, але клянуся тобі пам'яттю татка, що я тобі такого не могла б простити. І тому, коли ця річ у вас, чоловіків, така вже необхідна… коли вже так мусить бути, як дівчата говорять, то я, — тільки ти не подумай погано про мене, благаю, — я готова на жертву. Я стану твоєю таємною, ну, нелегальною жінкою, доки ми не узаконимо свій зв'язок… Не треба, Бронусь, не хочу, щоб ти бачив моє лице…
Почув, як ридала в собі.
Ніжно, по-братськи, погладив їй волосся.
Був до того схвильований, що не міг поки що слова видобути з себе.
Коли б не боявся її настрашити, взяв би на руки і поніс перед собою, як свою найбільшу чоловічу перемогу, як трофей, якому немає ціни.
Дріб'ятко хотіло віддати йому те, що вчили його вважати найбільшим скарбом дівчини. Його біла панна! Та чи посильну ношу бере він для своєї грубуватої натури, в'яжучись з цією весталкою?
Вона навіть не квітка взагалі, а біла троянда з невідпорними, крихкими пелюстками…
"Посильну! — вперто відповідає тому в собі. — Бо ця ноша, брате, дасть мені сили взяти будь-який тягар на плечі!"
— Дівче, ти моя, — і це правда? Правда? — стиснув її в обіймах, але зараз же звільнив їх: відчув, як вона вся застигла зі страху. — Не бійся, серце, я не рушу тебе! А тому не рушу, що настали дуже непевні часи. Такі непевні, що кожне наше побачення може бути останнім. А я не хотів би залишити тебе, ніби надкушене яблуко, аби якийсь дурень пізніше не збиткувався над тобою та не обзивав тебе, мою непорочну… А найбільше тому не рушу тебе, що я… страшно захланний на тебе. Коли вже має бути наше свято, то, як кажуть гуцули, хай буде Великдень. Я ж тебе так вистраждав. І тому… хочу великодня, а не краденого в поспіху. Хочу бачити тебе в ліжку в довгій нічній льолі з заплетеною м'яко, на ніч, косою… Щоб не наслуховувати шереху, щоб не насторожуватись від рипу дверей у сусіда, щоб не тримати напоготові одягу, щоб не думати, як зависоко вікно від землі… Хочу, щоб наше свято було повне щастям до кінця…
"І я теж… і я теж…" — думає Ольга.
— Хочу підійти до тебе, як віруючий до причастя… А то знаєш, ти і досі видаєшся якоюсь русалкою. Тримаю тебе у своїх обіймах, чую, як б'ється твоє серце, і все ж здається мені, що це сон. Ще й тепер для мене більш намріяна, ніж дійсна… Ти… ти… чудо моє… казка моя! І після всього цього, після тієї великої жертви, яку ти, дріб'ятко моє, хотіла принести для мене, я мав би йти до продажної жінки? Та я за таке скоріше б собі око виколов.
— Дівчата казали, і я думала…
— Ага, дівчата казали! А тепер ти мені скажи, хто дав тобі право, бо мені здається, що я… Ні, вважати мене за такого слабовольного? Такого безхарактерного? До речі, пригадуєш собі, маленька, як я тобі говорив, що ми багато можемо, коли захочемо. Я тобі навіть грозив, — ти забула?
— Як ти можеш так говорити? Я не забула жодного твого слова. Я ж їх так часто повторюю в думках, коли тебе нема зі мною.
— Так? А я й не знав! Я ж тобі грозив, що коли дуже захочу, то зроблю й таке чудо, що панна Річинська не гнатиме мене від себе.
— І сталося чудо… Люблю тебе. Поцілуй мене.
Взяв її голову у свої руки і поцілував, як свою дружину, що вийшла йому назустріч з порога їх хати.
— Будемо відтепер, маленька, вважати себе за чоловіка і жінку. З цієї хвилини не зватиму тебе маленькою господинькою, але своєю дружиною, — скинув піджак і розпростер його на траві. — Хочу, щоб ти полежала в мене на руці. Ти ж — моя жінка.
Взяв її попід коліна, з ніжною обережністю поклав на піджак. На темному фоні саду продовгаста біла пляма. Його кохання. Його божевілля. Його дружина.
— Я ніколи не забуду, маленька, того, що ти хотіла вчинити заради мене.
— А я тобі теж. Я тобі ще більше не забуду. Боже, як я боялася. — По-пташиному втулила свою голову йому під пахву, наче під крило.
Бронко повернувся боком, аби поцілувати її.
Ольга здригнулася.
Ще незайманою, стала вже жінкою.
Бронко зайшов до Рити Валевської з надією здибати там Бориса Каминецького. (Підозрілим щойно видалося б, якби Каминецький перестав бувати у Рити!)