— Не блазнюй, Зонько, — погрозливо обірвала її Ольга. — Ти чого причепилася до мами? Може, ще скажеш мамці титулувати себе "мамою друкарки доктора Чуйгука"? Я, між іншим, знала, чи, точніше, чула про одного такого, що представлявся як "брат ксьондза".
Зоня подала голову назад, звузивши очі, ніби хотіла з перспективи краще придивитись до Олі, яку віднедавна перестала впізнавати. З потульної овечки мала господинька переростала в когось з власною волею і думкою.
Звідки такі віяння?
— А ти знаєш, — зауважила єхидно, — що це не найгірший титул, сестричко. Коли б ти знала те, чого не знаєш, мала господинько, ти вкусила б себе за язичок.
— Я не хочу з тобою розмовляти. Ти лише мами не чіпай.
Олена цим разом не бралася рознімати дочок. Не до них було їй тепер. Затаїлася глибоко в собі, покривджена і ображена. Колись добра тітка Ладикова думала, що виграє терно, видаючи вихованку заміж за священика, а сьогодні вдова його — це "найгірша фірма" у фінансовому світі, прирівняна до картярів і п'яниць!
"Теща доктора Безбородька — от до чого дожила я, Аркадію!"
За життя Аркадія з поняттям "люди" в'язалися в Олени тільки приємні враження. Завжди при зустрічі з людьми — було це на селі чи пізніше в Нашому — Олена відчувала теплий флюїд, що плив від них до неї.
Селяни любили молоденьку їмосць за те, що була делікатна, розуміючи під цим словом велику Оленину скромність і ласкавість.
Цінували в ній те, що ніколи не втручалась у службові справи свого чоловіка. Їй належали дім і діти, а церква і її господарство були цілковитим володінням отця Аркадія.
Ніколи, хай бог боронить, не вела переговорів з селянами відносно додаткової курки або відробітків на городі. Навпаки, коли доводилося бути випадковим свідком таких торгів, старалася тихцем зникнути, аби нічого не бачити й не чути.
Оленина приємна зовнішність, ласкава манера, з якою зверталася до простих людей, увага, з якою вислухувала їх скарги, терпеливість до їх поточних справ, добре слово, що мала його для їх дітей, настроювали будь-кого прихильно до молоденької попаді.
Коли в неділю чи свято, одягнена у святкове, за тодішньою модою все у рюшках і бантиках, плаття, поштивим кроком простувала до церкви, відповідаючи на вітання людей, ті, особливо старі баби, не могли зрозуміти, як така лялечка могла піти за рудого попа.
Від того, що селяни вважали Олену нещасливою, ще більше поглиблювалася їхня симпатія до дружини пароха Вишні.
Мила зовнішність і ця сама делікатність пізніше завоювали молоденькій пані добродійці симпатію у міщан та нашівських купців.
Купці, здебільшого євреї, хвалили собі пані добродзєйку Річинську ще й тому, що вона, хоч і не походила з родовитих панів, мала в собі більше панськості, ніж будь-яка дідичка. Панськість Оленина проявлялася в тому, що вона не вміла (дуже соромилася цього!) торгуватися з купчиками. Платила ціну, якої жадали від неї, і якнайскорше виходила з крамниці, наче соромилася своєї непрактичності.
В день гамана[134] чи пасхи за місцевим звичаєм отримувала Олена від нашівських заможних купців кошички з солодким святковим печивом. Були це специфічні, виготовлені на олії, мелених горіхах, медові, макові та різних цукатах ласощі староєврейської кухні. Важкостравні для незвичного шлунка, вони спричиняли чимало клопоту Олені тим, що діти захоплювалися ними. Викрадали їх у Олени, об'їдалися донесхочу, а пізніше відхворювали свою пожадливість.
Проте відчувала б себе ураженою в самолюбстві, коли б котрогось гамана або пасхи місцеві євреї забули про неї.
Нашівські міщани на інший лад проявляли свою симпатію до дружини отця Аркадія. Щовесни обдаровували пані добродійку Річинську велетенськими, наче снопи, букетами черемхи, бузку, жасмину. Надходило того пахучого квіття стільки, що просто не знала, куди його подіти. У всіх кімнатах, не виключаючи й кухні, стояли вази, а то просто слоїки з-під варення з жасмином чи бузком.
І тут був клопіт з подарунками. На ніч треба було виносити квіти із спалень до сіней чи веранди, бо Олена боялася залишити їх на ніч там, де спали, аби не учадіти від них, головне від черемхи.
Марині спало на думку зайві букети відносити у церкву. І богоугодна справа буде зроблена, і в хаті буде менше мороки з отруйним зіллям (Мариня за сільською звичкою всілякі квіти називала зіллям).
Та це не було найкращою розв'язкою. Трапилося таке, що дурманний запах жасмину в суміші з кадилом у переповненій людьми церкві призвів до того, що котрась з жінок знепритомніла.
Тоді Олена розпорядилася зайві в'язанки гостропахучих квітів просто спалювати під плитою.
Колись у дитинстві покійна Ладикова повчала її, що дарованих квітів, навіть уже зів'ялих, на смітник не викидають. Виховані люди просто спалюють їх.
"Орест Білинський не встиг подарувати мені квіти, але, коли б так сталося, я б їх не спалила, а засушила і носила у молитовнику".
Мала Олена й такі докази симпатії до своєї особи, про які сьогодні не зовсім пристойно згадувати. Багато років тому відвозила вона хвору коклюшем Катерину на село до Несторової. Не пригадує собі вже сьогодні, чому повернулась у Наше не бричкою, як звичайно, а поїздом. На вокзалі сіла у фіакр. Як відомо, з нашівського вокзалу до центру добрих три кілометри. По дорозі на той фіакр почали підсідати різні пасажири і врешті обліпили його так, що мало не поламали Олені капелюха. Її несміливі протести залишились без наслідків. Коли на ринку пришилося розплачуватися, візник стягав оплату з кожного пасажира індивідуально, залежно від того, яким класом той їхав, тобто які вигоди мав на фіакрі. Коли черга дійшла до Олени, власне, він чомусь залишив її на самий кінець, візник зробив рукою широкий жест в бік Олени і на велике здивування всіх пасажирів заявив:
— А цю панюсю я віз задарма!
Олена до сліз зніяковіла таким нахабством, кинула зухвалому візникові цілих два злотих й утекла якнайскоріше від місця свого сорому. Така була неприємна ця історія для неї, що навіть не розповіла її Аркадієві. З часом (боже, боже, що то час робить з людьми!) не раз у думках поверталася до цієї пригоди вже без почуття сорому, а, навпаки, з своєрідною жіночою гордістю.