Насамперед редакційна пошта. "Воля Покуття", як і всяка шануюча себе газета, має свою поштову скриньку, а ключ від тієї скриньки доручено самому відповідальному редакторові.
Тим-то сусіди щоранку мають можливість бачити, як відповідальний редактор з портфелем під пахвою виходить з своїх воріт і крокує в напрямі пошти.
Хто працював на такій посаді, тому, слухайте мене, і пояснювати нічого, а хто не працював, тому не передаси звичайними людськими словами того відчуття, коли ти з трепетом відчиняєш скриньку, всуваєш туди руку й намацуєш купу листів, обмінних газет, подекуди й грошові перекази.
Щось схоже відчуває людина (але це дуже мізерне порівняння!), коли спотикнеться в лісі й неждано відкриє під ногами цілу родину справжніх грибів.
Людина з портфелем — це вже, як каже Бронків шеф, "прошу я вас, службовець". Правда, доводиться носити не тільки пошту. "Воля Покуття" ще не доробилася, щоб тримати спеціального посильного. Тому Завадка часто носить редакційні матеріали до друкарні й забирає звідтіль верстку. Для безідейного простака сумісництво може видатись досить дивним, але Йосиф Завадка, слухайте ви мене, не має себе за посильного, а за клієнта, так сказати б, господаря газети, який навідується до друкарні, аби підігнати чи направити справу. А цього саме не може стерпіти Кость Філіпчук, ніби кішка почепленого на хвіст калатала.
Слухайте ви мене, певно, можна б не раз щось недобачити і дарувати, чи то недоброякісну фарбу, чи криво відбитий рядок, якби… якби справа не з Костем Філіпчуком. Йосиф хоч у капуцінькій мірі бере реванш за знущання над Бронком, за свої власні приниження, врешті. Коверзує тепер ним, як багата дівка женихами, а той драбуга у вічі мовчить, а позаочі виливає свою жовч перед сином.
До того ж ще й Олекса цього ранку вивів Бронка з рівноваги.
— Я маю тобі щось переказати, — відтягнув його вбік. Бронко шарпнувся. Не любив конспірації на людях.
— Говори, — подивився на нього поглядом, що міг і означати: "Скажеш слово — розчавлю, як таргана".
Молодого Загайчика нітрохи не збентежила грізна постава Бронка.
— Кланялася до тебе жінка Колісника.
— Хто? — щиро не пригадував собі Бронко.
— А та, що ти ночував у них, коли був останній раз у Вишні.
— Ага… ага… Колісник хотів, щоб я йому тут якихось цвяхів дістав, а де я маю час ходити за ними? — понизивши голос, зашипів Олексі на вухо. — Ти сказився? Ти що мені за кланяння від якої баби передаєш? Не бачиш, які очі зробив Пєрожек?
— А ти чо? Та я того й хотів відтягти тебе подалі. А що я мав робити, коли вона сказала, аби ти шукав її у четвер на базарі там, де рибою торгують? Чогось доконче хоче бачити тебе. Вона якась така роз'юшена, що може й сюди зайти. Я думав, що я добре зроблю, коли попереджу тебе.
— Добре, добре, а тепер марш до роботи!
— Ади, ади, за моє жито ще мене й побито!
Бронко вже жартома погрозив йому кулаком.
У редакції Бронко застав Бориса. Заходив він сюди рідко і завжди в якійсь справі. Цим разом прийшов від Зілінського позичити у Філіпчука математичних знаків, хоч наперед знав, що це марний клопіт!
Напередодні злиття профспілок власники друкарень вдавали, ніби між їхніми фірмами завжди панувало порозуміння і джентльменська конкуренція.
Борис кинув оком на номер, який щойно понесли до цензури (а ще звечора газета у закритих бандеролях сотнею примірників пішла на пошту).
— Я, хлопці, зняв би рубрику "З Радянського Союзу", — та чекайте, я ще не докінчив, — а замінив її — "З того боку Збруча". Так само "Засуди й арешти" замінив би "Із залу суду". Зняв би шапку "Календарик страйків" взагалі, а просто вміщував би матеріал про страйки. Не треба.
— А товариші з центру вважають, що якраз треба.
— Ти хочеш, Юльку, сказати, що Каминецький залишається вірний своїй консервативній лінії. Як кажуть у народі…
— Я тобі давно говорив, що ти розминувся з покликанням, а українська культура втратила знаменитого фольклориста. Забавний ти все ж таки чолов'яга, Борисе.
— Ага, страшенно забавний! — він не відривав очей від газети. — О, і цієї замітки я б не дав.
— Якої?
Борис прочитав уголос:
— "Селянин у Польщі користується способами і засобами, які вживались, може, тільки в епоху середньовіччя: він зберігає вогонь у печі і позичає його сусідові, сірники він ділить на кілька частин, один одному позичають брудні змилки, він виварює бочки з-під оселедців, щоб мати солону воду. Це не байка, а дійсне становище на селі, в чому кожен може пересвідчитись".
— А чому не помістив би ти цього? — Юлько потирав руки під столом. Його безкровна, кольору старої лайкової рукавички пика зашарілася від сподіваної зловтіхи.
— Не помістив би тому, що це — неправдоподібне перебільшення. Іншими словами, фальсифікація життєвої правди. А такі штучки нам не потрібні.
Хлопці ревкнули дружним сміхом. Борис спантеличено здвигнув плечима.
— Нічого не розумію. Що за сміх? Або я дурний, або ви з'їхали з глузду. Броник, у чому справа?
— В друкарському пропуску. Сам я набирав, розумієте? Олекса Загайчик відтягнув мене від каси, і — вийшло… пропустив, але…
— Пропустив, — нервово закінчив за нього Юлько Скиба, — що це передрук, товаришу Каминецький, передрук з польського консервативного, проурядового, ще якого там хочеш "Часу". Іди, Броник, побіжи ще раз до друкарні, а то забавно вийде, як ми вкрадемо у "Часу" й не подамо джерела.
— Та вже-таки?
— Іди! Іди, а потім повертайся сюди, треба буде фальцувати газету.
— Чекай, — Борис притримав його за ремінь від штанів. — Чекай, маю тобі щось сказати. Ти, Юльку, слухай теж. Хлопці, чи не варто б написати фейлетончик про те, як, наприклад, безбожник уявляє собі майбутню місію у Вишні. Ви ж знаєте, що цього літа там готується?
— Суду ясно. Далі.
— Я думаю, уявляю собі… наприклад, відштовхнутися від "вбивства" Річинського, згадати "злого духа" в нашому Олексі, і… "суду зрозуміло". Треба придумати якусь цікаву кінцівку — шлюсефект, як той казав.
— То було б добре. Нарешті і Борис сказав щось розумне. А хто то зробить? — Юлько редакторським оком повів по присутніх.
Зголосився Дувід.
— Я собі гадаю, що якби хтось поправив мені мову, то я міг би.