Вона зірвала з грудей маленьку брошку, яку він їй подарував, щосили жбурнула її на підлогу і забігала по хаті, збираючи свої власні речі.
Це розсердило Друе, але водночас ще збільшило її принадність. Він очманіло дивився на неї і нарешті сказав:
— Я не розумію, чого ти так казишся! Правда на моєму боці, а зовсім не на твоєму. Ти не повинна була чинити так після всього, що я для тебе зробив.
— А що ти такого зробив для мене? — спитала Керрі, палаючи гнівом. Вона гордо відкинула голову і дивилась на Друе, трохи розтуливши уста.
— По-моєму, я зробив чимало, — сказав комівояжер, обводячи очима кімнату. — Я купував тобі все, що ти хотіла.
Я водив тебе скрізь, куди тобі хотілось піти. Ти мала, що мав я, і навіть більше.
Керрі можна було закинути що завгодно, але невдячною вона не була. їй здавалося, що вона ніколи не забувала того, що для неї робили. Вона не знала, що відповісти, але гнів її не вщух.
— Хіба я тебе просила про це? — відповіла вона.
— У всякому разі, я давав, а ти приймала, — сказав Друе.
Ти говориш так, ніби я тебе благала, — відповіла Керрі.— Чого ти мені колеш очі тим, що ти для мене зробив? Не хочу я твоїх гидких подарунків! Вони мені не потрібні! Забирай їх хоч зараз і роби з ними, що хочеш! Я не залишусь тут більше ні на хвилину!
— Оце-то так! — відповів він, в свою чергу розгніваний, зрозумівши, що може її втратити. — Використати мене, потім образити і піти собі! Як це по-жіночому! Я прийняв тебе, коли в тебе нічого не було, а тепер, коли знайшовся інший, я вже не потрібен. Та я завжди був певен, що так воно й скінчиться.
Він гостро почував свою кривду і розумів, що йому вже не вдасться добитися справедливості.
— Зовсім ні! — заперечила Керрі.— Ні до кого іншого я не йду. Ти сам поводився гидко, егоїстично, як і слід було чекати від тебе! Я ненавиджу тебе, чуєш, ненавиджу, і жодної хвилини не залишуся з тобою! Ти просто… — вона завагалась і стримала слово, яке готове було зірватися їй з язика, — інакше ти не став би таке говорити!
Вона схопила капелюшок і натягла жакет поверх своєї вечірньої суконьки. Кілька пасом хвилястого волосся вибилося з зачіски і впало на її гарячі, розчервонілі щоки. Керрі була сповнена люті, пригнічена, прибита горем. Її душили сльози, але її великі очі були сухі. Розгублена, нерішуча, вона ходила по кімнаті, не знаючи, на що зважитись, і не зовсім уявляючи собі, чим це все скінчиться.
— Гарний кінець, що й казати, — промовив Друе. — Спакувалась — і гайда! Просто далі вже нікуди! Мабуть, ти таки злигалася з Герствудом, бо інакше б так не поводилась. Квартира мені не потрібна, можеш не вибиратися через мене. Хай вона залишається тобі. Але, далебі, ти недобре вчинила зі мною.
— Я не житиму з тобою, — сказала Керрі.— Не хочу я жити з тобою! Ти тільки похвалявся весь час, більше я від тебе нічого не чула.
— Неправда! — відпові^ він.
Керрі попрямувала до дверей.
— Куди ти? — гукнув він і заступив їй дорогу.
— Пусти! — сказала вона.
— Куди ти? — повторив він.
Він жалів її і, незважаючи на гірку образу, не міг допустити, що Керрі вийде отак і подасться невідомо куди.
Керрі у відповідь тільки потягла за клямку.
Проте вона не знесла напруження цієї хвилини і, ще раз сіпнувши; за клямку, раптом розридалась.
— Та ну ж бо, Кед, подумай, що ти робиш, — сказав ласкаво Друе. — Нащо тобі отак бігти притьмом? Тобі ж нікуди йти. Чому ти не хочеш залишитись тут і заспокоїтись? Я тебе не турбуватиму. Я й сам не хочу тут більше залишатись.
Керрі, схлипуючи, відійшла від дверей до вікна. Вона була така схвильована, що не могла говорити.
— Подумай добре, — повторив Друе. — Я не збираюся затримувати тебе силою. Можеш іти, коли хочеш, але чом не обміркувати все спершу? Їй-богу, я тебе не силуватиму.
Відповіді не було, але Керрі почала заспокоюватись під впливом його лагідних слів.
— Ти лишайся, а я піду, — закінчив він.
Керрі слухала його, охоплена суперечливими почуттями. Втративши рівновагу, її розум загубив і ту мінімальну логіку, якою керувався. Одне її мучило, інше сердило — її власна несправедливість, несправедливість Друе і Герствуда, думка про те, які добрі вони обидва були до неї, страх перед холодним світом за стінами цієї кімнати, де вона одного разу вже зазнала невдачі, неможливість залишатись далі тут, в цій квартирі, нарешті, зворушення, викликане останньою сценою… Все це разом перетворило її в клубок трепетних нервів, у побите бурею безпомічне суденце без якоря й вітрил, якому нічого не лишається, як тільки віддатися на волю хвиль.
— Слухай-но, — сказав раптом Друе, якому, певне, прийшла в голову якась нова думка.
Підійшовши до неї, він поклав їй руку на плече.
— Не чіпай мене! — сказала Керрі і відсунулась, затуляючи очі хусточкою.
— Не думай більше про нашу сварку. Забудь про неї! Лишайся тут до кінця місяця, а тим часом обміркуєш усе і вирішиш, що робити. Добре?
Керрі не відповідала.
— Так буде краще. Нащо тобі зараз пакуватись? Куди ж ти підеш?
На ці слова теж не було відповіді.
— Коли ти так зробиш, ми скінчимо на цьому, і я піду.
Керрі відтулила очі і поглянула у вікно.
— Ну що ж, ти згодна? — * спитав він.
Знову ніякої відповіді.
— Ти згодна? — повторив він.
Вона все дивилась неуважно на вулицю.
— Та ну ж бо, — наполягав Друе, — відповідай! Згодна?
— Я не знаю, — ледве чутно промовила Керрі, змушена щось відповісти.
— Обіцяй мені, що ти так зробиш, і ми більше не будемо про це говорити. Так буде найкраще для тебе.
Керрі слухала його, але не могла зібрати докупи думки і дати розумну відповідь. Друе говорив з нею лагідно, його прихильність до неї не зменшилася, і вона відчула докори сумління. Вона не знала, що їй робити.
Що ж до Друе, то він, як і належить ревнивому коханцеві, перживав гнів і гіркоту поразки, дізнавшись, що його обманено, і шкодував, що втрачає Керрі. Він хотів будь-що-будь відстояти свої права, а для цього треба було затримати Керрі, дати їй відчути її помилку.
— Ну, кажи, згодна? — наполягав він.
— Я подумаю, — сказала Керрі.
Питання лишалося, таким чином, відкритим, але це вже був крок уперед. Схоже було на те, що сварку можна буде якось уладнати, треба тільки знайти спільну мову. Керрі почувала сором, Друе — прикрість. Він удавав, ніби спаковує свої речі у валізу.