— "Бідна Перл, — говорила вона із щирим пафосом. — Сумно не зазнати щастя самій, але ще жахливіше бачити, як хтось інший шукає його наосліп, коли досить простягти за ним руку — і ось воно!"
Вона сумно дивилася в далечінь, на' море, прихилившись до полірованого одвірка.
Глибокий жаль до неї і до себе самого охопив Герствуда. У нього було таке почуття, немовби вона говорила з ним.
Його заполонили власні складні й заплутані почуття і ті особливості інтонацій голосу, що, ніби хвилююча музика, завжди здаються інтимними, призначеними тільки для нас. Така вже властивість пафосу: кожному слухачеві здається, ніби говорено тільки до нього.
— "А проте вона може бути дуже щаслива з ним, — казала далі маленька актриса. — її життєрадісність, її веселе личко будуть окрасою кожного дому".
Вона повільно повернулася до публіки, але здавалось, її очі нікого не бачили. Її рухи були сповнені такої простоти, ніби вона й справді забула за публіку. Потім вона сіла до столу і почала гортати якісь книжки.
— "Не сумуючи за тим, чого мені не судилося мати, — ледве чутно мовила вона, — я сховаюся від усіх, крім двох людей у цілому світі, і втішатимуся щастям цієї чистої дівчини, яка незабаром стане його дружиною".
Герствуд щиро пожалкував, коли на сцену вийшла міс Блоссом. Він нетерпляче засовався на стільці, роздратований її появою. Його зовсім зачарувало бліде личко, гнучка по-, стать у сукні перлисто-сірого кольору, з низкою перлів на шиї. Вигляд у Керрі був стомлений і безпомічний, і могутня сила ілюзії так вплинула на Герствуда, що йому захотілося кинутись їй на допомогу.
За мить Керрі знов лишилась сама на сцені і з запалом повела далі:
— "Я мушу повернутись до міста, хоч би яка там на мене чигала небезпека! Я повинна їхати. Якщо вдасться — потай, якщо ні — відкрито".
За сценою почувся тупіт копит і Реїв голос:
— "Ні, я більше не поїду. Можете розсідлати коня".
Він ввійшов, і почалася сцена, якій судилося відіграти величезну роль у трагічному коханні Герствуда і в усій його складній і незвичайній долі. Керрі наперед вирішила зробити цю сцену особливо сильною, і тепер вона вся пройнялася настроєм ролі. І Герствуд, і Друе відчули її натхнення.
— "Я думала, що ви поїхали разом з Перл", — мовила вона, звертаючись до свого коханого.
— "Я був з усією компанією, але, проїхавши з милю, зашилив їх і повернувся".
— "Може, ви посварилися з Перл?"
— "Ні… тобто так. Вірніше, ми завжди сваримось. Барометр наших відносин завжди показує хмарну погоду".
— "І хто ж у цьому винен?" — спитала вона невимушено.
— "У всякім разі, не я, — відповів він капризно. — Я роблю все, що в моїх силах… все, що в моїх силах… але вона…"
Усе це Петтон проказав досить невиразним голосом, але публіка цього не помічала, захоплена майстерною грою Керрі.
— "Але ж вона — ваша дружина, — мовила Керрі, пильно дивлячись на притихлого партнера, і голос її забринів лагідно і мелодійно. — Рею, друже мій, любов — це те джерело, з якого і черпає свої теми подружнє життя. Нехай же у вас це джерело ніколи не вичерпається і не засохне!
Вона благально склала і притиснула до грудей свої маленькі ручки.
Герствуд уп'явся в неї очима, напіврозкривши рота. Друе від задоволення аж засовався па стільці.
— "Моя дружина… так…" — вів далі актор, гра якого була слабкою в порівнянні з грою Керрі, але це вже не могло зіпсувати зворушливої атмосфери, що її вона створила і зуміла зберегти. Вона ніби не помічала його безпорадності і, мабуть, грала б не гірше, якби перед нею був оцупок дерева. Вона черпала усе у власній уяві, і для неї не мало значення, як грають інші артисти.
— "І ви вже шкодуєте?" — повільно промовила вона.
— "Я втратив вас, — сказав він і схопив її за ручку, — і потрапив у сіті першої ж кокетки, яка поманила мене. Це вже ваша вина… ви знаєте це… Чом ви покинули мене?"
Керрі повільно відвернулась від нього, ніби мовчки опановуючи себе. Потім вона знову повернула обличчя до свого партнера.
— "Рею, — мовила вона, — найбільшим щастям було для мене знати, що ви назавжди віддали свою любов цнотливій жінці, рівній вам усім — походженням, багатством, вихованням. І раптом — таке признання! Чому ви завжди опираєтесь власному щастю?"
Простота, з якою було вимовлено це запитання, так вразила кожного слухача, ніби воно було звернуто до нього особисто.
Нарешті настав той момент, коли герой вигукує:
— "Будьте для мене тим, чим ви були колись!"
На це Керрі відповіла із зворушливою ніжністю:
— "Ні, я вже не зможу бути для вас тим, чим була, але я можу говорити з вами від імені давньої Лаури, яка назавжди вмерла для вас".
— "Хай буде по-вашому", — сказав Петтон.
Герствуд нахилився вперед. Публіка застигла в напруженому мовчанні.
— "Хай жінка, на яку впаде ваш погляд, буде розумна чи пуста, — заговорила Керрі, сумно звівши очі на героя, що в розпачі впав у крісло, — вродлива чи негарна, багата чи бідна, єдине, що вона справді може віддати або в чому може відмовити, — це її серце".
Друе відчув, як у нього залоскотало в горлі.
— "Вона може продати вам свою вроду, розум, талант, але її любов — це неоціненний скарб, якого не можна купити ні за які гроші!"
Герствуд затремтів так, ніби ці слова стосувались до нього. Він був мов сам на сам з нею і ледве стримував сльози, такий гострий жаль краяв йому серце — жаль до цієї безпомічної, нещасної і такої принадцої, чарівної жінки, яку він кохав. Друе теж був зворушений до глибини душі. І він вирішив, що віднині стане для Керрі тим, чим ніколи не був: він одружиться з нею, слово честі! Вона справді варта цього.
— "І від вас вона хоче тільки того, — знов заговорила Керрі, майже не розчувши репліки партнера і неначе зливаючи свій голос з журливою мелодією, що в цю мить залунала з оркестру, — щоб у погляді вашому, зверненому до неї, світилася відданість; щоб у голосі вашому бриніла ніжність, любов і ласка; щоб ви не почували до неї зневаги, якщо вона не зможе одразу збагнути всієї глибини ваших думок і честолюбних намірів. Бо коли станеться так, що лиха доля і підступність розіб'ють найвеличніші ваші задуми, у вас залишиться її любов, щоб втішати вас. Ви дивитесь на дерева і захоплюєтесь їх могутністю й величчю, — вела далі Керрі, і Герствуд напружував усі сили, щоб стримати свої почуття, — не зневажайте ж маленьких квіточок за те лиш, що вони можуть дати тільки свої пахощі… Пам'ятайте, — закінчила вона ніжно, — єдине, що може дати жінка, це любов, — вона вимовила всю цю фразу з особливим, хвилюючим притиском, — але це єдине не підвладне навіть смерті".