Дуже це йому було прикро. І не через те, що з тих приятелів якесь йому добро було, а так, сором, що от з усіма в товаристві був, а тепер занехаяно його. Він не знать що дав би, аби хоч трохи де добути грошей та знову привернути до себе своїх приятелів зрадливих... привернути, повеличатися трохи, щоб усім заціпило, та тоді хоч і з села.
Надто, що й обірвався вже. У нього тільки й було одежі, що на ньому. А одного разу вночі, через тин перелазячи, розідрав свого піджака. Хоч і полатала мати, та вже не вдержиш його цілим, як почалося дратися... уже он і лікті видко... Грошей, хоч кричи, треба, а де їх візьмеш?
Це було через скільки днів після того, як вернувся Роман додому з лісу. Одного разу місячної ночі, ідучи від Левантини через тік до повітки спати, він побачив на току ворох пшениці. У його промайнула в голові думка: "Якби набрати цієї пшениці та віднести до Рябченка!"
Чого йому спав на думку цей Рябченко? От, і сам він не знає... Так чогось ізгадався.
Рябченко був такий собі чоловік у їх на селі. Він мало хазяйнував, трохи шив чоботи, а більше — подейкували люди — накладав із злодіями. Певне довести того ніхто не міг, але на селі кожне звідкись знало, що хоч він сам і не краде, дак злодійське передержує. У нього кілька разів і трус був, та не могли нічого знайти.
Отож він і згадався Романові. Цей купив би пшениці, якби однести. Звісно, воно так неначе крадіжка... а втім... яка там і крадіжка? Адже тут і його, Романове, добро. Адже й він один з трьох братів, то й йому ж належить частка. Хіба ж він винен, що батько та Денис не дають йому тієї частки? Коли не дають, то він може й сам узяти.
Таке думав Роман, лежачи в повітці, а далі встав та й пішов у клуню шукати мішка. Знайшов, прийшов до вороха та й зупинився. Чи брати, чи не брати? Ет, що буде!..
Він набрав з вороха мішок пшениці і хотів нести до Рябченка. Та ні, треба спершу попитати його.
Нишком, обережно перелазячи через тини, пройшов городами до Рябченкової хати. Там уже було погашено. У Романа забилося турботно серце, як він злегенька постукав у вікно. Ніхто не озвався. Він заторохтів дужче.
— Хто там? — почувся голос із хати.
— А вийди, дядьку, сюди!
Трохи згодом двері на двір одчинилися і крізь них просунулася кудлата голова.
—Хто це? Це ти, Романе?
— Я.
— А чого?
— Пусти в сіни,— не хочу стояти на видноті.
Розкудлана голова сховалася, і Роман увійшов у темні сіни.
— Кажи, чого треба?
— Хочеш пшениці?
Рябченко не відразу відказав. Він зрозумів, яка то має бути пшениця, але вагався, не знаючи, чи Роман його не підводить. Може, вмисне, щоб потім урядника навести? Темна постать Романова нічого не могла йому про це сказати: обличчя не видко було.
— Якої пшениці? — запитався врешті.
— З дому.
— Не брешеш?
— Чого б я став брехать?
Рябченко ще подумав і згодився:
— Добре!
— Почому даси?
Рябченко сказав півціни.
— Дешево.
— Знайди дорожче!
Роман знав, що дорожче не знайдеш, і сказав:
— Добре, зараз принесу.
— Трохи згодом, як місяць зовсім зайде!
— Та він уже заходе.
Поки Роман вернувся додому, то місяць і справді зайшов.
Цієї ночі Роман одніс до Рябченка три мішки пшениці, і в його в кишені забряжчали гроші. Тоді з упокоєм заснув.
Другого дня Денисові здалося, що пшениці в воросі наче поменшало, але потім він подумав, що, мабуть, помилився, і нікому нічого не сказав.
Роман справив собі нову черкасинову жакетку, і в його нічого не зосталося з тих грошей, що взяв за пшеницю. Мусив знову ходити до Рябченка. Цього разу на току вже не було нічого, то він набрав з комори, з засіків, добравши до замка старого ключа. З цим ключем він і потому зазирав ще до комори, але робив це обережно, щоб ніхто не помічав.
Одного разу старий Сиваш уранці лагодив двері в повітці. Було до схід сонця холодно, то вдяг кожуха. Як сонце зійшло, потепліло, скинув його та й забув у повітці. Там він і лежав увесь день.
Другого дня Роман лагодивсь іти ще в якусь економію шукати служби. Устав рано,— ще всі спали. Було холодно, а його драненьке пальтечко висіло в хаті. Спав він у повітці і побачив тоді біля дверей батькового кожуха... Удяг його.
В економії нічого не добувся: там уже знали про те, як він був сторожем у лісі.
— Ех, жисть мотузяная!..— нарікав, вертаючися додому. Сонце вже припікало, довелося скинути кожуха й нести.— І якого я чорта ноги бив? Ще кожух тягни! Піду в город та хоч продам його, щоб дурно не ходити! Ніхто ж не бачив, як я вдягав його.
Завернувсь і пішов у город. Від економії туди було верстов чотири. Швидко їх перейшов і подавсь у город просто на базар. Там жидки торгували ношеною одежею, сидячи кожен над купою свиток, кожухів, чумарок, жакеток, штанів та іншого старого дрантя, кинутого долі або на брудному рундуці. Покупців не було, самі жиди й жидівки завзято шваркотіли проміж себе. Роман підійшов до одного:
— Жиде, купи кожух! Жид подивився на кожуха:
— Скільки хочеш?
— Десятку давай!
— Оддай його своєму батькові — може, на онучі здасться.— І він кинув од себе кожух.
— А ти ж скільки даєш?
— Два.
— Нехай же твій тателе іми подавиться! Роман пішов далі, до другого жида. Але перший жид щось зацвенькав до цього.
— Ну, се такий козух, со одна смусина од другої смусини — як нас город од Одес.
— Що ти брешеш, жиде? Він іще зовсім новий, мало й ношений.
— Якби він був новий, то я б тобі за його дав десять рублів, а як він такий старий, як беззубий собака, то я тобі дам за його десять злотих.
Ледве продав добрячий кожух за три рублі. Гаразд пообідав, випив пива і пішов додому.
А дома батько вранці кинувся кожуха й згадав, що забув його в повітці. Пішов туди — нема.
"Мабуть, те ледащо вдягло",— подумав Сиваш і не став більше шукати.
Але Роман прийшов увечері без кожуха.
— Ти хіба не вдягав кожуха? — запитав його батько.
— Стану я вдягать ваші кожухи! На чорта він мені здавсь!
Кинулися тоді всі шукати, тільки Роман — ні. Не знайшовши кожуха, старий Сиваш почав лаяти Романа:
— Коли вже нічого не робить, ледащо, то хоч би вже, йдучи, двері в повітці зачинило! Мабуть, собаки затягли, а хтось потім узяв.
Роман аж розсердився:
— Що я буду за всяким доглядать та прибирать! Самі розкидають, а я одвічай!