Частина першa
ЧУЖЕНИЦЯ
У хаті в Пилипа Сиваша за столом сиділа бесіда: брат Охрім із жінкою, сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусіда Струк із своєю сердитою Стручихою, дядько — старий Корній Грабенко та своя сім'я. Не того Пилип бесіду завів до себе, що сьогодні неділя, а того, що вернувся додому з солдата середульший син його Роман. Дочок у Сивашів не було, але троє синів, як соколів: найстарший. Денце, уже давно жонатий, добрий хазяїн,— удався в батька; середульший — отож Роман; а найменший — Зінько. Роман знав, що йому йти в солдати, і не схотів женитися, щоб жінки самої дома не кидати, сказав, що як вернеться, тоді; Зінькові ж давно треба було одружитися, бо і в солдати йому не припадало йти, та й жеребок він уже брав, дак що ж, коли не хоче? Нема,— каже,— йому пари. Батько сердився: десь у своїх книжках начитав, мабуть, такого. Мати хоч і гнівалась, що нема їй помочі, та не дуже, бо працьовита й тиха Денисова Домаха — он та білява молодиця, що тепер порається біля печі,— годила свекрусі. А так докорити Зінькові нічим не можна було: і тихий, і працьовитий парубок, і непитущий... не такий запальний хазяїн, як Денис, але ж таки хазяйновитий. Та найдужче мати любила оцього Романа: таке воно змалечку було моторне та цікаве і з себе гарне,— то вже було мазунчиком у матері. А далi на службу пішов, на чужині поневірявся,— хiба ж i не жалко? І стара Параска, забуваючи, щй їй треба взяти з припічка та й поставити на стіл миску з варениками, спинялася біля печi, дивилась закоханими материними очима на сина i думала: "Боже, яке ж гарне! Брови як на шнурочку, вус чорненький, ще й угору трохи закручений. Панич, та й годi!"
І батьки радів, що син вернувся. Сам він прожив уже півсотні й шість літ, але сивина ледве починала проблискувати в нього у темному волосі, а оці три сини — такі косарі, що й трава перед ними горить. Хазяйство в нього добре було, а тепер ще покращає. За такими синами й забагатіти можна. Пилип уже трохи випив і тепер, частуючи гостей, радісний та добрий, розказував:
— Випийте, люде добрі, за здоровля моїх синів!.. Вони в мене — як золото!.. Хоч старших бог забрав, дак же сими щедро наділив, спасибі їм!..
— Що правда, то правда, сусіде,— дай, боже, щоб усе було гоже! — твої сини такі, що в кожного батька серце росло б, на їх дивлячись,— так проказував довгий і сухий Струк, беручи в Пилипа чарку.
Інші гості, потакуючи, кивали головами, а сини сиділи горді тією хвалою. Старший — уже поважний, з бородою, здоровий, як робочий віл; менший — ще молодий парубок з невеличкими чорними вусами й задуманими ясними очима; ті очі дуже нагадували батькові, тільки що в батька вони вже пригасли за довгі літа клопоту й праці, а в сина сяли цілим сяєвом молодого вогню. Але найбільше дивилися люди на Романа. Він сидів на покуті пишний, у піджаку, обстрижений і розчесаний набік по-городянському; повне обличчя було біле, а гарний вус аж блищав на ньому. Тепер цей чепурний вид почервонів, бо парубок випив не одну чарку горілки; та він міг пити побагато і ще не був п'яний, а так — тільки починав хміль голову розбирати, і Роман дедалі ставав усе веселіший та хвалькіший на язик.
— Чого ж це ти, небоже,— питав його дядько Охрім,— не зараз додому вернувся, як службу відбув? Адже замалим не год іще прогаявсь.
— Такоє дєло случилось,— одказував Роман.— Как вишол я з служби, зараз должность мине предложили, очинь даже хорошую: триста рублєй жалування.
— О, це добра служба,— триста рублів! — озвався свят Манойло.— А яка ж то служба?'
— А така — швейцаром при палаті. Ну, я там почал служить, а потом затосковался по свому роду. Нивжлі — думаю — яв свойой родинє не могу приличной для себе должности получить? Бросив усьо і прийшов.
— I добре зробив, синку,— сказала мати,— бо й нас ізвеселив.
— Тепер тільки одружиш, свате, дітей та й забувай горе! — сказав до Пилипа Манойло.
— Та я з дорогою душею,— всміхнувся Пилип,— аби сини!
— Пождіть, батюшка, будемо й жениться; вот толь-ки должность получим,— одказав Роман.
—-Образований чоловік може завсегда собі должность получить,— озвався Денисів кум Терешко. Він колись, ще за панського права, був біля панів у дворі, то іноді й сам любив закидати "по-образованому". Йому дуже подобалось, як говорить Роман, і самому хотілося докинути слівце, щоб знати було, що й він не абихто. Батько й інші гості думали: "Ач, як набрався Роман, науки! Так і ріже по-панському!" Їм здавалося, що Роман дуже добре потрапляє на панську мову. Тільки сивому мовчазному Корнієві Грабенкові та Зі-нькові не подобалось, що солдат ламає язика.
А Пилип із Пилипихою все припрохували та частували. Обличчя в гостей почервоніли й спітніли, язики починали чіплятися за зуби, хоч голоси дедалі ставали все гучніші та гучніші. Тільки Зінько був зовсім тверезий, бо він не вживав горілки; та Роман бадьорився. Але й йому вже так ударило в голову, що аж млосно стало, і він пішов з хати на прохолоду. Зінько й собі вийшов мовби за ним, а просто того, що не любив дивитися на п'яних. Обидва вийшли в двір.
Була неділя, і на вулиці вешталось чимало народу. Ішли парубки в святкових чумарках і добрих поясах, сміялися й погукували на дівчат, а ті, хихикаючи й щебечучи, проходили вулицею, маючи ясноколірними стрічками. Попід хатами, на призьбах та на колодах скрізь сиділи баби, лузаючи насіння, часом і чоловіки з люльками в зубах і розмовляли про всякі новини та про хазяйські й хатні справи. І під Сивашевим двором лежали колоди,— добрий хазяїн, Пилип давно вже стягав деревню на нову хату синові,— і чути було звідтіля гомін. Через низенький тин. цікаво зазирало на нового солдата кілька дитячих і дівочих, білих і заквітчаних по-святному голів. А в дворі у сусіда Струка стояло біля тину і дивилося двоє дівчат: Струкова дочка з його наймичкою Левантином.
— А, дівчата! — гукнув Роман.— Нада й їм празник устроїть. Брат Зіновій! Получай рубля і бігай у лавочку! На всього рубля купуй канхветов, пряников, орехов — для наслажденія девушкам. А ти, мальчик,— кивнув він на хлопця, що зазирав через тин,— получиш п'ятак: катай до музики Матвея, пущай іде сюда. Пущай дівчата знають, когда вернувся со служби Роман Пилипович Сивашов!