— Гадючка? Ну, буде вам "гадючка"! От я їй розкажу.
— Кажіть. Нехай знає.. Я б і сам сказав...
— Познайомить? Добре?
— Добре.
— Тільки глядіть: не закрутіть дівчині голову, бо буде вам амінь.
— Від кого?
— Від мене. ,
— Ого!
— А щоб ви знали!
— Я безпечний. Мене дівчата десятою дорогою...
— Знаємо, знаємо ми вас, поетів!:
— Агрономи ближчі до землі, а дівчата люблять грунт більше, ніж повітря...
І поет познайомився з дівчиною, що звалася Нюта. А повне наймення її, хоч ї краще бренйть, та писати його трудно: довге. Нехай собі буде просто:
— Нюта — Нюра.
<■ * * ■ #
— А ви там що на мене* видумуєте? Яка я вам "гадючка"?
—.Така собі гадючка, прехороша — страшна і прехороша.
— Ну, ну... буде вам "гадючка"!/
— Не боюсь.
Така була в них (у поета і в дівчини — Нюти) перша розмова, коли зійшлися грати в лото до поетового товариша по газетній роботі! Слухав ту розмову агроном, і весело йому було, що вивів на чисту воду поета.
Сиділи цілий вечір і з таким азартом грали в лото, що такого ще ніколи не помітно було в поета до сієї осоружної йому забавки. Та й не диво: поруч сиділа дівчина з етрілкою-блискавицею в очах.
Якось і вечір так швидко промайнув, наче й не було його. Йшли додому перед світом гуртом, а як розходились — хто куди — на розі вулиці, то поета взяла така злість на агронома, що так би й дав йому в широку шию каменюкою, ломакою, гарячим залізом або хоч словом, таким "палким словом поетів", що ними бичують вони юрбу черству. Але... камінця під руками не було, бо міцно повимощувані вулиці; не було й заліза та кийка, а словом поетів не дошкулиш агро-номової спини.
І широка спина й шия зникли разом з тендітним контуром дівчини-гадючки. Та не зникла думка про неї в голові білявого поета.
Хотілось побачитися з нею. І побачився.
Сиділи всі письменницькою компанією і злословили, сипали анекдотами. Була й вона. Дівчина все більше мовчала. Мовчала довго, а її мовчання перейшло й поетові. Він похнюпився, зобгався.
А як настала загальна пауза, дівчина взяла склянку з вином,, вдалася аж на кінець стола до поета (хоч і сиділа поруч з агрономом) і виразно, навмисне виразно сказала:
— А у вас хороше лице. Я до вас п'ю! — Випили, а слова оті запали йому в душу. Інші забули їх. Пожартували на тему, що хорошому, мовляв, личкові не до лиця, здається, руді, аж червоні вуса та заспані раз у раз очі і т. д. Пересипали далі сі уваги анекдотом про те, як вірменин лічив, скільки ніг під столом у чотирьох людей,— і розійшлись.
Минув тиждень-другий. З душі поетової ніяк не хотіли вилиняти оті слова нової знайомої. Коли се здибав, він агронома.
— Ото добре, що я вас побачив.
— А що?
— Та не дає мені спокою Нюта, хоче, щоб я привів вас до неї в гості. Справді, ходімте. Тепер нам весело. Приїхала ще й сестра її. Там такі розкішні очі і така постать королівни, що не гріх поетові подивитись.
— Я не піду. *" — А то чом?
— Боюсь.
— Ого!
— А щоб ви знали, урівноважений агрономе, боюсь, щоб часом не одбити в вас дівчини.
— Хо-хо! Не одіб'єте. Моє діло певне. Та й чого вам:-я ж сам веду вас.
— Глядіть, агрономе.
* * *
, Агроном трохи помилився: його діло не. таке вже певне було, як він думав. Захиталося агрономове діло, бо дівчина з-над синього моря після перших одвідин запросила поета приходити "так собі... посидіти", коли матиме охоту.
Охоту він мав, а агроном усміхався і не від того був, щоб білявий хлопець вечорами розважав Нюту з сестрою; навпаки, агроном навіть радий був такій нагоді, бо з своїм пануванням в Нюриновім царстві крився від її сестри.
— Ходіть, голубе, я вас дуже прошу.
І от поет звикав сидіти вечорами в товаристві двох симпатичних сестер.
Сидів, читав їм свої поезії про те, як минають у людей молоді літа, як жовкне листя колись зеленої душі і як не хочеться тій душі тліти в попелі буденщини, а отак узяти та й згоріти відразу... Спалахнути — та й попрощатись з білим світом.
З написом про таке своє бажання подарував теж дівчині останню книжку настроїв душі своєї, а дівчина-гадючка взяла, перечитала (а може, тільки в руках подержала...), славно пригріла автора іскрою своїх очей та й сказала:
— У вас душа така, як ота біла квітка. До такої душі треба доторкатися обережно.
— Швидко, Нюрочко, зав'яне, мабуть, ота квітка? Швидко? Правда ж, радосте моя?
А вона й слова не сказала: мовчала і пильно йому в очі дивилася.
* * *
Так говорити мала право дівчина поетові і спитати так мав він право, бо вечори в дівочій світличці, на четвертому поверхові дому, заселеного шкільною молоддю, перетворилися для поета в моменти найбуйнішого розцвіту його душі, в хвилини прощального напруження всіх молодих струн душі.
" Як же се сталося так, пане агрономе, пане "упевцений" агрономе?
А так, дуже просто, надто просто... Як і В людей... Се, пане агрономе, сталося тоді, коли поет сидів в Нюриній світлиці годину-другу, сидів, зрідка озивався яким словом, а більше мовчав. Сестра десь до театру пішЦіа з чорнявим політехніком, що видумує якусь нову машину і раз у раз несе з собою сміх, рух і життя. Нюра оповідала поетові про містечко над Дунаєм, де живуть її батьки. Вона говорила, що ненавидить оті глиняні хатки з низькою стелею в батьківському домі, бо там тісно, душить низька стеля; через те войа й подалась сюди, до великого міста влитись, насилу випросилась... Розказувала вона, що там у містечку стоїть серед базару високий стовп, а на іньому ліхтар удень гойдається собі повільно, а ввечері гордо-неприступно осяває скілька ступнів майдану, і тоді се єдине ясне місце, а кругом — пітьма чорна, як могила, і життя — як могила.
Поет слухав, мовчав. Так краще сидіти мовчки, аби тільки лилися без краю оті прехороші слова. Говори, говори, радосте! Говори, може, забуду, що швидко минуться отсі одві-дини, а тоді буде пустка в душі, буде пустка-хатина в чужих душі моїй людей, що звуться родичами, найближчими, найдорожчими...
Дівчина замовкла.
— Мовчите? Цілісінький вечір мовчите. То й я мовчатиму! І слова не скажу.
Сіла, принишкла, зобгалась, як і нема її,— і тільки білі тонкі пальці рук лежать на колінах і виразно здригаються.
Узяв ті пальчики поет, притулився до них устами.