1 Скупчений (пол.) — зосереджений.
2 Трафіка (англ.) — торгівля.
До "Історично-Військового Товариства* був завжди один шлях: з вулиці емеритів на площу, де поставлено котрогось з королів на гранітний цокол, з площі крізь чепурний, підстрижений парк на другу площу, цей раз із бронзовим поетом, потім праворуч рівною, мов стріла, вулицею аж до тупого заулка, висадженого сумними акаціями. У Товаристві полковник мав обов'язки "неодмінного секретаря", одноголосно вибираний гуртом військових, старих товаришів зброї. Там сідав у вигідне крісло з подущинкою, листкував реєстри членів товариства, розкиданих по всьому світі, перечитував їх листи і відписував їм у бадьорому дусі, належному воякам. Коло 12-ї приходив предсідник товариства, рожевенький, в'юнкий генерал. З ним полковник гуторив завжди стоячи і півгодини після гутірки був вільний. Тоді йшов у земляцьку їдальню на обід і викурював цигару. Тоді ж дозволяв собі одну-дві партії шахів з лисавеньким поручником. Цю гру, через її схожість з воєнним ремеслом, полковник дуже шанував, але грав не дуже добре.
Після цього йшов додому тою самою дорогою, переглядав старі річники "Військового Вісника" і рівно о 7-й годині стукав до дверей пані Фуст. Це була пора їх спільного проходу. Прохід тривав ані закоротко, ані задовго, завжди у відповідному настрою, трохи веселім у полковника, дещо соромливім у пані Фуст. "А ви знаєте, пані, — жартував полковник (при тім із зовсім поважною міною), — чим вславилась моя бабуня?* — "Ні, пане полковнику, не знаю*, — дещо ніяково відповідала пані Фуст. — "Так от знайте, пані Фуст, — полковник спинявся і врочисто підносив палець угору, — моя бабуня вславилась тим, що спиняла своїми власними колінами на повнім бігу швидкий поїзд!" — "Щось такого!" — скрикувала пані Фуст, а полковник врочисто сміявся — "Хе, хе, хе..." Це була старокіннот-чицька рубашність, і пані Фуст чемно дозволяла на неї. Перед вечором вони вертались на скромну вечерю і, побажавши одне одному доброї ночі, розходились по своїх кімнатах.
"Ах, яка це гарна, яка це брава людина", — хитала головою й посміхалась пані Фуст, саме тепер пригадавши жарт із бабунею, що спиняла поїзд власними колінами. "В його житті нема ніодної плями, справжній лицар..."
І мимохіть серце пані Фуст билось, мов піймана пташка. Сьогодні вона хотіла розв'язати одну пекучу, наболілу справу. Ніколи, ніколи їх відносини не переходили меж звичайної чемности, щоденного знайомства. Ніколи, ніколи нікому з них не вирвалось якесь необачне слово, якийсь скритий погляд. Пані Фуст занадто любила пам'ять свого чоловіка, пан полковник занадто шанував це почуття. А проте пані Фуст була певна, що він її любить, так як певна була, що й їй він не байдужий.
П'ять років тому запросила її сестра до Відня і ще трохи-трохи видала б була її за одного доброго, чесного чолов'ягу, власника гарного папучового підприємства. Пані Фуст натякнула про це в листівці з видом св. Стефана, післаній полковникові.
І коли вернулась, помітила, як тяжко він це переживав, як похудів, як занедбався, як зрадів, її побачивши. І може... може, тоді була хвилина, що рішила б усе, але було вже запізно. Полковник оговтався, відтягнув свою руку від руки пані Фуст, випростувався, схопив капелюх і вийшов чимшвидше на вулицю. "Ах, яка це гарна людина, — зітхнула пані Фуст, — який це аристократ, мій Боже, який це аристократ..."
Найбільше хвилював обоїх один день у році, один вечір. Це були роковини геройської смерти капітана Фуста. Зранку пані Фуст їхала на цвинтар, пробувала там зо дві години вся зосереджена, потім дещо заплакана верталась додому і лаштувалась до вечора. Тоді вони не йшли на прохід. Полковник приходив у чорному вбранні, приносив їй китицю хризантем (завжди китицю хризантем), сідав у вітальні й мовчав. Приняття було скромне, але вибагливе, вміру. Говорили мало. Пані Фуст тримала хустку біля очей і шепотіла: "Пане полковнику, пробуйте цього, скоштуйте того. Ці страви так любив покійник". Марковський пробував і коштував, потім відкашлювався, обтирав уста великою хустиною і починав:
— 27-го серпня, пані, нашу бригаду перекинули зі східної Пруси в Галичину. Я проводив першим ескадроном, другим — князь Голіцин...
— Правда, полковнику, — перебивала його пані Фуст, — цісарсько-королівська піхота билась по-львиному? — Полковник був іншої гадки, але з уваги на пам'ять чоловіка — капітана, потверджував львиність ц. к. піхоти.
Це був вечір споминів, вечір добрих споминів. Китицю хризантем пані Фуст берегла як довго могла, і як вони зів'яли, ніколи не викидала їх на смітник. Ці хризантеми були майже посвячені і то двічі: пошаною до чоловіка й тихим, безсловним почуттям обоїх. Це було так сентиментально. Це було так романтично. Це було так аристократично.
Те, що пані Фуст хотіла доконати сьогодні, на щорічнім вечорі споминів, в цю врочисту хвилину мовчанки, вона передумала й переболіла давно.
Вона хотіла сьогодні натякнути полковникові Марковському про можливість поєднати дві долі тіснішими вузлами. В цьому не буде нічого образливого, дарма що жінці ніяково починати таку розмову. Але ж полковник такий несмілий, такий делікатний, до смішного делікатний. Пані Фуст була певна, що він ніколи не наважився натякнути на щось подібне, бо боявся відмови. Гордість, велика гордість. І не тільки гордість... полковник, напевно, боявся, що з хвилиною відмови стратить змогу її бачити, товаришувати з нею. Він уважав би своїм обов'язком залишити її кватиру. Пані Фуст занадто добре його знала.
Була ще одна річ, яка осмілювала паню Фуст. Вона цю думку відганяла від себе, але так було. Полковник був у дуже кепському матеріяльному становищі. Він без неї був би майже на вулиці. Справа в тім, що через загальну кризу діяльність Військового Товариства обмежено, а згодом і зовсім припинено. Всіх урядовців з нього звільнили. І найболючіше відчув це полковник. Для нього це була страшна катастрофа. Виявилось, що до жодної роботи він не надається, нічого не знає, нічого не тямить. Він пробував ходити на будову, але коверзування майстра розхвилювали його так, що він мало не захворів. Він пробував бути коректором у редакції, але мав уже дещо заслабі очі. Він пробував постояти за конвеєром у фабриці, але дирекція відтягала йому ввесь заробіток за несправність і неповоротність. Годі, хто вродився для війни, ніколи не вмітиме працювати мирно. І тепер полковник був зовсім без праці. Він звів свій бюджет до зера, зрікся цигар, чистих комірців, блискучих черевиків. Він не платив пані Фуст уже кілька місяців за кімнату. Він продав чорне убрання, він виніс річники "Військового Вісника" на макулятуру. Власники ресторанів уже його не здоровили, квітникарки не посміхались, діти не виходили напроти, знаючи, що не принесе їм цу-корків. Настали тяжкі часи, злиденні.