"Так це ви — художник Шаповаленко? – сказав він, сидячи проти мене, і, прищуливши око, роздивлявся мене. – Так це ви – земляк? Із Гетьманщини, бува?" –"Я – з Кононівки, – влесливо сказав я, – що не так далеко від Сорочинців та й від Яворівщини, в якій ви зволили колись перебувати". – "Аякже, – гуняво сказав він, – Яворівщину добре знаю, ми з матінкою ще їздили... Так ось воно як. І як це так, що ви здумали земляка провідати? Та ж ви у Римі чи не давненько зволите перебувати?"...
Він усе так прищулено і дедалі єхидніше і лукавіше споглядав на мене, неначе він уже знав усе, давно знав наперед, що я його провідаю, і як молюсь йому, й як я прозріти його хочу, та надаремно, надаремно, братику, не такі були вже. І ми дивились один на одного і мовчали. Він не був ні надто худий, ні блідий, як я собі його уявляв, чувши постійно про його хворіння в Римі, – навпаки, колір його гладкого обличчя був навіть приємний. Волосся його – темно-русяве, розчесане на обидві сторони рівного проділу, гривкою, на козацький спосіб. Вражав його ніс, пташиний, як хтось сказав, дійсно, дещо задовгий і гострий-гострий. Під таким же русявим вусиком він увесь час сміявся – немовби глумливо, але водночас немовби й соромливо, як панянка. Він був у вишневому шовковому архалуку, з-під якого видна була, мені вже відома з розповідей, камізелька "жаб'ячого" кольору – тобто, зеленява з оранжевими і червоними цятками, зовсім жаб'яча шкірка. Штани були вузькі, сірі, зі штрипками. На шиї була косинка, вибагливого орнаменту, шовкова. Він пробачився, що приймав мене не в фраку, й я згадав розповіді про його хотіння бути завжди наймодніше одягненим, от його фраки –рожеві, кольору "маренго з іскрою", вохряні й вишневі, що відбивали від таких же кричущих і неймовірних камізель і штанів; на репетиціях "Ревізора", як оповідали, актори глумилися в кулак і рисували карикатури з автора: "невисокого бльондина в золотих окулярах на довгому пташиному носі, зі щільно затисненими губами і прищуленими очима; в зеленому фракові з перламутровими ґудзиками, в коричневих штанях і в циліндрі".
"Рим, – заговорив він, знічев'я зірвавшись із крісла й осяявшись, – прекрасний Рим! Я починаю знову вчитання Риму!.. О, Рим! О, Рим! О, Італія. Чия рука мене вирве звідси? Яке небо, яке повітря! П'ю і не нап'юся! Ви знаєте, коли я побачив Рим, мені здалося, що я побачив свою батьківщину, оту Україну, якої я вже стільки літ не бачив, а де жили тільки мої думки. Ні, ні, це все не те, – він заходив ще жвавіше по кімнаті, – не свою батьківщину я побачив, а батьківщину моєї душ і!" – "Справді ви, – сказав я і повторив, – ви, Миколо Васильовичу, побачили Україну вашу?.."
Але він продовжував, немов не почувши мойого питання. Я завважив пізніше, що він часто не дочував деяких моїх питань. "Ви знаєте, який я щасливий із цієї подорожі. Я розробився з Петербургом, так, розробився, ви розумієте, земляче? Годі! Годі! Годі цього зборища просвічених неуків! Я забув тут, що таке "совітник", починаючи від титулярного і аж до дійсних таємних! Я не можу, ні, я не можу забути моєї вітчизни, але, пробачте, переносити пустинну пиху безмозкого клясу людей, які перед тобою дмуться, а навіть пакостять, о, ні, слуга покірний! Я все готовий перенести на чужині, я готовий, повірте, витягти руку жебрати, але у своїй землі – ніколи, ні! Так ось, – про що це пак я? Я був у Любеку, в Гамбурзі, в Аахені, де ми з земляком Данилевським пронудьгували декілька днів, у Франкфурті, в Крайценаху, звичайно, в Парижі, який, до речі, зовсім не такий поганий, як я собі уявляв, я навіть там блаженствував! Але, врешті, приїдається все там, і люди, дуже легкі, і природа, а крім того Париж зайнятий політикою, тільки політикою, а де вже нам до того, нам, смиренним художникам!.. Так, бачився, звичайно, з добродійкою моєю і землячкою нашою Александрою Осипівною Россеті-Смирновою! Співали ми з нею наших пісень чудових, і про бур'ян згадували, і про вареники та галушки, і про журавлів. Чудесна душа її –козачки! Зустрічалися з Міцкевичем, хоч і лях, але великий поет, також і другий польський поет, Богдан Залеський був, щира душа. Знаєте, по-якому ми втрьох оце розмовляли? По-нашому, малоросійському... А оце тепер упиваюсь Італією, якби тільки не хворість проклята. І то де, земляче? В самій благородній частині тіла – в шлунку. Бестія, нічого не варить, а запори такі вперті, що просто не знаю, що робити. Крім того, я сидів без грошей, уявіть. Приїхав у Рим із двома стами франків. Ось за цю квартиру, за стару залю з картинами, плачу тридцять франків. А все інше дешевше. Страви за обідом іноді обходяться по чотири су. Морозива не з'їдаю також більше, як на чотири, а іноді лише на вісім су. Але зате яке морозиво тут! Словом, друже, Европа на те, щоб дивитися на неї, а Італія – щоб у ній жити. Так, пошкодуйте мене, яке нопше здоров'я! А замисли горді, ніде правди діти. Невже мені не вдасться здійснити їх? Голова моя повна, але сили, де мої сили?.. Ось так, земляче, священне тремтіння пробігає мною, велике творіння моє, і не скоро кінець йому. Ще повстануть проти мене – це я вам лише скажу – стани нові і багато різних панів, але що ж удієш? Така моя доля: ворогувати з власними земляками. Знаю, що ім'я моє буде щасливішим від мене, і нащадки цих земляків моїх, може, з очима, вологими від сліз, проречуть замирення з моєю тінню"...
Мені розповідали, що сеньйор Ніколо не часто буває говірким, хіба що в колі дуже добрих знайомих, але я аж дивувався його щирості, потокові його високих, коштовних слів. Він знову сидів мовчки у своєму кріслі й пильно-пильно розглядав мене, справді, дещо прищуливши очі.
Сонце лилось із вікна крізь жалюзії й падало на нього, обдавало його усього, а він сидів у цьому запиленому кріслі, невеличкий, мов характерник-чарівник, усміхнений глузливо, мов дивний птах, мов старовинний степовий Див, сидів, віщий цей штукар, цей Рудий Панько, цей біс, і згодом, прислонивши очі від променів долонею, запитав мене: "Ну, а як же там, земляче, на нашій Україні любій? О, який же я нещасливий, що й досі не міг закінчити свойого найшляхетнішого твору, твору для нащадків призначеного, історію нашої батьківщини, моєї дорогої батьківщини"...