І Сендер узявся розповідати новісіньку історію, розтягнувши її годин на шість. Реб Зямке, вже мокрісінький від поту, втирається полою і зітхає, бідолаха, як нещасний в'язень; кінець кінцем він перебиває господаря:
— Не гнівайтесь, реб Сендер, що я перебиваю вас... Ви знаєте, чого я до вас прийшов?
— Ні! Звідки можу я знати?
Сендер Бланк дуже добре знає, що спричинило цей візит, а втім, дивиться на відвідувача з безневинним виразом обличчя.
Реб Зямке, підбадьорившись, каже зовсім весело:
— Розумієте, реб Сендер, річ ось у чім: оту пшеницю я купив не сам, а з компаньйоном, Авромом Зальцвасером...
— З Авромом Зальцвасером? Хай бог вас боронить, реб Зямке! Це ж шахрай, крутій, розбійник, убивця! Уявіть собі, що два роки тому, взимку, чи то на хануки, чи то на пурім *,— не пам'ятаю достеменно,— заходить до мене чоловік. Добридень! Доброго здоров'я! Чудово! І починає мені розказувати...
Реб Зямке гризе нігті, чухає голову під ярмулкою. Вія кашляє, він пристукує ногами, він застебує капоту, дедалі нижче насуває шапку. А Сендер розповідає вже цілком нову історію, приязно і неквапно, присмачену дотепними жартами, але без кінця-краю! Реб Зямке вже втрачає самовладання і, забувши про чемність, перепиняє його:
— То розумієте, реб Сендер? Я хотів попросити, щоб ви позичили мені гроші ненадовго.
— Щоб я позичив? — запитує Сендер так зчудовано, немовби йому розповіли, що комусь припав величезний виграш чи що допіру десь сталося вбивство, пожежа або вибухнула страхітлива пошесть.
— Еге ж, щоб ви позичили,— відповідає реб Зямке, не дуже голосно і не дуже тихо, а звичайнісіньким тоном, не збагнувши, чого такий здивований реб Сендер.— Еге ж, щоб ви позичили, до весни; небагато — тисяч десять.
— Ні, тепер не маю, слово честі, зовсім не маю грошей, щоб я так горя не мав, щоб мене разом з вами бог так визволив від усякої напасті. Чому ви вчора не сказали? Якраз учора в мене були гроші, але прийшов чоловік від Гавриїла Фелькенштейна і запропонував мені одну справу. Оскільки в Тетіївці будують тепер нову фабрику, а Гав-риїл Фелькенштейн уклав угоду з компаньйонами ще торік, а Тетіївський ліс...
І знов почалася нескінченна розповідь, якесь химерне плетиво з безлічі різних історій,— від них голова могла луснути.
І отак сердешний реб Зямке виходить звідси без грошей, знесилений, виснажений, мокрісінький від поту, а на відході мусить терпляче вислухати Сендерове просторікування — мовляв, не можна так провадити справи, щоб хтось потім мусив рятувати, і не можна так бундючитись, і треба стерегтися лихих компаньйонів, і треба знати, як торгувати і з ким торгувати, і коли б раніше порадилися з ним, із Сендером, він заздалегідь розтлумачив би все як слід. Прощаючись, Сендер запрошує його завітати коли-небудь на балачку...
Реб Зямке вискакує прожогом, боячись озирнутись!
Проте минає якийсь час, а гроші все-таки потрібні, що ж вдієш? Він знов іде до реб Сендера,— може, пощастить — чого на світі не буває... І знову така самісінька історія, і знову все повторюється, і не лише з реб Зямке, а й з реб Хаїмом, і з реб Іциком — одним словом, з усіма його давніми знайомими. Отака в нього вдача.
Наш Сендер не кращий і не гірший за всіх інших ново-спечених багатіїв, дрібних людців, котрі найбільшу втіху вбачають у грошві та в шані.
Власне, мені слід було б тут подати, бодай Коротенько, його біографію: хто він такий? Звідки походить? Які в нього батьки? Я зробив би це охоче, з великою радістю, коли б мав якісь відомості. Але ж хіба романісти можуть знати всіх чисто на світі? Та й на якого біса, скажімо одверто, здалися докладні відомості про Сендерових діда й бабу? Нащо нам знати, хто саме був Сендерів батько — меламед, швець, бондар чи маклер? Ми знаємо тільки Сендера; ми пам'ятаємо, як він колись, хай бог милує надалі, бідував, був міняйлом, торгував шкірою, збіжжям, а тепер... Тепер він Сендер Бланк! Придивіться до нього уважно: може, й ви його знаєте, як я?
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, присвячений Маркусові
Вже настав час, безперечно, настав час приділити увагу наймолодшому паросткові родини Бланків; читачам треба трохи ближче познайомитись з нашим молодим героєм, чудовим Маркусом Бланком,— найменшихМ і найкращим Сендеровим нащадком. Найкращим вважав його сам батько.
Сендер дуже любив своїх дітей, коли вони були малятами, крихітками, пуцьверінками, але як тільки оті пуцьве-рінки починали підростати, нашого симпатичного Сендера поймала дедалі більша ненависть. Він дивився на них лише як на компаньйонів, що претендують на його статки, і коли йшлося про витрати на якесь сімейне свято або весілля, це не миналось без прикрих сцен, сварок та стусанів. Батько лютував, тупотів ногами, мати плакала, діти ридма ридали, але кінець кінцем Сендер мусив розв'язувати калитку і, кленучи все на світі, давав стільки грошей, скільки їм треба було.
Так заведено в багатьох пристойних людей. Автор цього твору не раз спостерігав отакі милі сцени, не раз виступав У ролі посередника між главою сім'ї — батьком — та його Дітьми, коли зчинялася буча за якісь зайві кілька сотень, Що не мали для них ніякого значення, тимчасом як цими грішми можна було врятувати від голоду та злиднів цілу сім'ю; перш ніж дати згоду, батько стільки крові виціджував з бідолашних дітей, що ті кількасот карбованців пе були цього варті...
Коли я з цікавості спитав якось у затятого глави сім'ї, нащо йому здалися отой гармидер, оте гримання, оті марні сльози, він відповів мені цілком серйозно:
— Дитині не можна потурати, дитина — це свиня, дитині треба втовкмачувати, щоб вона навіки затямила, що карбованець — не якась там дрібничка, і тоді вони на схилі віку також знатимуть, як поводитись з власними дітьми і як треба берегти карбованця за наших часів...
Звісно, на таке логічне пояснення важко було що-небудь відповісти...
Сендер любив Маркуса більш за всіх своїх дітей не лише тому, що він — найменший, а й тому, що дуже шанував його матір, Міріам-Хаю, другу свою жінку.
"Ну й що? — спитає в мене читач.— 3 якої речі дітей, народжених у другому шлюбі, треба любити більше?"
Нічого не вдієш! Хоч круть верть, хоч верть круть,— так заведено в певних колах. А втім, правду кажучи, Маркус таки був справжній антик, ніде такого не знайдеш. Всі в місті захоплювались ним. Коли Сендер якось у суботу вперше привів п'ятирічного Маркеле до синагоги, вбраного в шовкову сорочечку, оксамитові штанці та ще й у шапочці золотавого кольору, його оточила юрма шибеників, і кожен доторкувався до нього. Від тієї суботи все місто загомоніло про Сендерового мізинчика, як про диво дивнеє: такий уже прехороший, що його краса аж очі засліплює, а що розумний, хоч би не наврочити... Дуже хотілося б мені вдягнути синка балагули Лейзера в шовкову сорочечку й оксамитові штанці, не забувши про золотаву ярмулку, а тоді вже послухати, що саме оті лицеміри, котрі залежать від Сендерового капшука, казатимуть про Лейзерового нащадка — мальованого красеня і розумника, якого ще світ не бачив!