Другою бідою було те, що країна не мала твердих законів. Її жителі не встигали за місяць звикнути до вимог одного короля, як небавом з'являлися інші. Особливо багато клопоту завдавали привітання.
Один король вимагав, щоб при зустрічі з ним ставали навколішки, другого необхідно було вітати, приклавши ліву руку з розчепіреними пальцями до носа, а правою махати над головою. Перед третім потрібно було підстрибувати на одній нозі…
Кожен правитель намагався вигадати якусь дивовижу, до чого б не додумались інші королі. А підземні жителі вовком вили від таких вигадок.
У кожного мешканця Печери був набір ковпаків усіх семи кольорів веселки, ї в день, коли змінювався черговий правитель необхідно було змінювати ковпак. За цим пильно стежили воїни короля, який вступав на престол.
Лише в одному між королями не було суперечок: вони весь час вигадували нові податки. Люди надривались на роботі, щоб задовольняти примхи своїх повелителів, а цих примх було аж занадто.
Кожен король, вступаючи на престол, влаштовував гучний банкет, на який запрошували придворних усіх семи правителів. Святкувались дні народження королів, їхніх дружин, спадкоємців, відмічали вдале полювання, появу на світ маленьких дракончиків у королівських драконаріях і багато-багато іншого…
Рідко який день не лунали в палаці вигуки бенкетуючих, котрі пригощали один одного вином горішнього світу й славили чергового володаря.
ТРИВОЖНА ДОБА
ув 189-й рік Підземної ери. Її рахували від тоді, коли бунтівного Бофаро і його прибічників заслали до Печери. Кілька поколінь підземних жителів змінилося з того часу, і люди пристосувалися до життя в Печері з її вічною напівтемрявою, яка нагадувала земні сутінки. Їхня шкіра була блідою, вони стали стрункішими, тоншими, великі очі звикли добре бачити при тьмяному, розсіяному світлі золотистих хмар, що клубочіли під високим кам'яним склепінням, і вже зовсім не витримували денного світла горішнього світу.
Закінчувався час правління короля Памельї Другого, і треба було передавати владу Пампуро Третьому. Але Пампуро Третій був ще немовлям, і за нього правила мати, королева-вдова Стафіда. Стафіда була жінкою владолюбною, їй забаглося скоріше замінити Памелью на престолі. Вона покликала свого Хранителя часу, сивого кремезного дідугана з довгою бородою.
— Ургагідо, ти мусиш перевести годинник на головній башті на шість годин уперед! — наказала вона.
— Слухаю, ваша величносте! — відповів кланяючись, Ургандо. — Мені відомо, що піддані ждуть не діждуться вашого правління.
— Добре, йди, та не базікай! — обірвала його Стафіда.
— Не вперше! — посміхнувся Ургандо.
Він виконав наказ королеви. Але Хранитель часу короля Памельї, молодий Туррепо, отримав від свого повелителя розпорядження відвести стрілки годинника на дванадцять годин назад: Памелья хотів продовжити своє царювання.
У Місті Семи володарів і по всій країні почалась плутанина. Тільки-но городяни заплющили очі у дрімоті й занурились у перший солодкий сон, як двірцевий дзвін пробив шосту годину ранку — сигнал прокидатися. Заспані люди, нічого не розуміючи, неохоче піднімалися з ліжок, збиралися на роботу.
— Сусіде! — кричав невиспаний кравець шевцю. — В чім справа? Чому дзвін у таку ранню годину?
— Хто його знає! — відповідав той. — Королям краще відомо, який зараз час. Вдягайся, та не забудь надіти зелений ковпак…
— Знаю, знаю. Мені минулого разу добре перепало за те, що не в тому ковпакові пішов до булочної. Цілу добу був під вартою.
Ті, хто вийшов на площу, почули вгорі страшний шум і лемент: на головній вежі біля годинника билися Ургандо і Туррепо. Туррепо намагався зіштовхнути Ургандо, щоб відбити свій час. Але старий виявився сильніший і скинув суперника зі сходів.
Туррепо полежав долі кілька хвилин, підвівся і знову поліз нагору. Ургандо скинув його вдруге. Туррепо не вгомонився. Під час третьої сутички він ухитрився схопити суперника в обійми, і вони впали зі сходів разом. Ургандо вдарився об сходинку головою і знепритомнів.
Туррепо негайно перевів годинник назад і дав сигнал відбою. Глашатаї побігли містом, наказуючи жителям лягати спати, а жовті воїни осідлали драконів і вирушили по країні сповіщати людям, що зелені розбудили їх надто рано.
Тут же на зміну зеленим з'явились жовті ковпаки.
Туррепо, перемігши, пішов спати, навіть не глянувши на непритомного Ургандо, а той, прийшовши до тями десь через півтори години, піднявся по сходах і розіслав гінців будити всіх у місті та в країні.
Протягом доби мешканці Печери вставали і лягали спати сім разів, поки настирний Туррепо не поступився суперникові. Жителям оголосили, що на престол вступив його величність король Пампуро Третій. Люди, не гаючи часу, змінили жовті ковпаки на зелені, останній раз на цю добу.
ПОЛЮВАННЯ НА ШЕСТИЛАПОГО
инуло ще сто літ. Становище в Підземній країні з кожним роком погіршувалось. Щоб задовольнити ненажерливих королів, придворних, солдатів, простим людям уже доводилось працювати по вісімнадцять-двадцять годин на добу. З тривогою вони думали про майбутнє.
І тут на допомогу мешканцям Печери прийшов дивовижний випадок. Усе почалось з полювання на Шестилапого.
Приборкання Шестилапих дало велику користь у господарстві країни. Вони тягли важкі плуги, борони, жниварки, косилки, крутили колеса молотарок. Шестилалі працювали також біля водяних коліс, які подавали воду з озера до Міста Семи володарів, витягали кліті з рудою із глибоких шахт.
Шестилапі були всеїдними тваринами. Їх годували соломою і сіном, рибою з озера, кухонними відходами… Погано було лише одне: щоб замінити Шестилапих, які вмирали від старості, потрібно було ловити в кам'яному лабіринті нових. Цей лабіринт був оголошений королівським заповідником, і під страхом смерті ніхто із жителів Печери не міг там полювати.
У королівському заповіднику була тиша. Жоден звук не порушував мовчання підземних залів та коридорів.
В одній з печер біля стіни стояв Шестипалий. Його кошлата біла шерсть ледь-ледь променилася, освітлюючи все довкола на два-три кроки. Звір з насолодою злизував величезних равликів з вологої скелі і ковтав їх разом зі шкаралупою.