Семеро підземних королів

Сторінка 38 з 40

Олександр Волков

— Це Ойххо, — сказав гінець. — Найрозумніший і най слухняніший з усіх драконів. Ойххо, вклонися гостям!

І дракон тричі схилив перед Еллі і Фредом свою потворну голову. Діти мимоволі розсміялися.

— Ви можете його погладити, — запропонував гінець. — Він буде задоволений.

Еллі доторкнулась до зморшкуватої шиї ящера, той від задоволення забив хвостом по землі.

— А тепер сідайте, — запросив посланець Ружеро, показуючи на подобу кабіни, прилаштованої на спині дракона.

— Навіщо? Ми краще підемо пішки, — запротестувала Еллі.

Але гінець був непоступливий:

— Це наказ правителя Ружеро і… врешті, так потрібно для вас же.

Нічого не зрозумівши з останніх слів, діти все ж сіли в кабіну, гінець розмістився попереду, смикнув вуздечку, і Ойххо злетів. У Еллі і Фреда завмерли серця, вони вхопилися одне за одного, і земля швидко проносилася під ними. Через кілька хвилин навіть відчули задоволення від швидкого польоту і покинули кабіну, жалкуючи, що політ тривав недовго…

Моменти перевиховання мимоволі потішали присутніх, але, підкоряючись суворому наказу Ружеро, посмішки доводилося приховувати.

Ментахо, який прокинувся першим з королів, був серед володарів найбундючнішим. Він страшно гордився своїм походженням від легендарного Бофаро і простих людей мав за нікчем..

І ось саме цьому марнославному чоловікові Ружеро навіяв, що той — ткач, майстер навчав його, основам ремесла. Колишній король сів за ткацький верстат і хвацько почав працювати з човником, примовляючи:

— Скучив я за своєю роботою!

Еллі і Фред ледь не пирснули зо сміху, але під сердитим поглядом Ружеро вибігли з кімнати.

І справа пішла. Королі, міністри, радники перетворилися в рудокопів, ливарників, металістів, кравців, кухарів… Лакеї, солдати, шпигуни ставали орачами, городниками, звіроловами, рибалками…

Примара голоду відступала з Підземної країни назавжди.

НАГОРУ!

ле й самому існуванню Підземної країни настав кінець. Правитель Ружеро і заново призначена Рада Старійшин, до якої ввійшли і два колишніх королі, оголосили:

"Всі бажаючі покинути Печеру і поселитися нагорі можуть зробити це безперешкодно. Рада Старійшин уже домовилася з Жуванами. У них у Блакитній країні вистачить місця всім, і наші люди одержать нагорі ділянки землі для обробітку".

Щоб як слід обговорити це найважливіше питання, скликали всенародний мітинг. Першим говорив Арриго:

— Наші предки були зігнані з горішнього світу понад тисячу років тому за злочин принца Бофаро. Справедливий чи несправедливий був вирок, тепер судити нема потреби. Важливо те, що люди залишилися жити в Печері. Наскільки вона придатна для життя? Подивіться, які у нас бліді обличчя, які худющі, запалі груди, тонкі руки і ноги! Які кволі і слабкі наші діти, і скільки їх помирає немовлятами!

— Правильно! Вірно каже Арриго! — почулися вигуки.

— Звичайно, у Печері можна жити, і доказ тому — ми самі, вів далі Арриго. — Але навряд чи хто почне заперечувати, що клімат її дуже шкідливий. Лікарі Бориль і Робиль підтвердять, що тривалість життя у нас набагато менша, ніж нагорі…

— Так, так! — закричали Бориль і Робиль.

— Навіть такі чарівні істоти, як Страшило і Залізний Дроворуб, ледь не загинули у нас, а цар звірів спустошив всю аптеку і на додачу ледь не з'їв аптекаря, бо той пропах ліками…

Натовп розсміявся.

— Ви бачите, друзі, — закінчив Арриго, що тепер, коли нас ніхто не змушує жити в Печері, нам час покінчити з тисячолітнім вигнанням і повернутися нагору.

— Одне питання! — на трибуну вийшов довгий і худий лікар Робиль. — Шановний Арриго говорив дуже добре, але хай він відповість, як ми зможемо жити у горішньому світі з нашими слабкими очима?

— Дозвольте, дозвольте! — з натовпу кулькою викотився товстенький лікар Бориль. — Ставлячи так запитання, шановний лікар Робиль виявив повне неуцтво з питань медицини.

Робиль сердито фиркнув. Суперництво, що почалося століття тому між предками двох лікарів, докотилося і до нащадків.

— Неуцтво? Доведіть! — крикнув Робиль.

— Так, неуцтво! — сміливо заявив Бориль. — Очі наших предків звикли до сутінків Печери, наші очі звикнуть до яскравого світла горішнього світу. І в мене є доказ. Громадянин Веньєно, прошу вас вийти сюди!

Наперед вийшов чоловік в одязі орача.

— Ось цей громадянин, — продовжував Бориль, — уже два тижні живе нагорі. Вдень він переховується в темному шатрі, а вночі виходить, і коли сходить вранішня зоря, він усе довше і довше залишається надворі. У цьому полягає придуманий мною дослід. Ну як справи друже Веньєно?

— Та так, звикаю помаленьку, — зніяковіло відповів Веньєно. — Вчора ледь не до сонця залишався на вільному світі… І нічого!

Грім овацій був нагородою сміливому орачу, а приголомшений Робиль заховався в юрбі.

Ще одне важливе питання вирішилося на мітингу. У Печері були багаті поклади металів, а горішній світ таких багатств не мав. Як тут бути?

Слово взяв один з рудокопів.

— Ой хлопці, про що мова? Невже для себе не попрацюємо? Адже це не те, що на королів спини гнути… — На оратора з усіх боків зашикали, і він прикусив язик, спохопившись, що бовкнув зайве. — Я хочу сказати, що ми згодні працювати почергово. Адже два місяці на рік можна в шахті покопатися, зате солодшим буде відпочинок нагорі!

— Правильно! Правильно! І ми працюватимемо по черзі! — загули ливарники.

Так народ сам вирішив усі найважливіші питання, і Печера почала порожніти. Колишні рудокопи і землероби потяглися до яскравого сонця, до голубого неба, до вільного повітря і благословляли події, які принесли їм звільнення від похмурого існування в підземних безоднях планети. Перевиховані, які не зазнали в житті злигоднів, правда, не зовсім розуміли радощі інших, але їм теж нагорі сподобалося більше, ніж внизу.

ПОВЕРНЕННЯ

вичайно, Еллі і Фред не чекали, поки закінчиться перевиховання всіх, хто спав, і поки завершиться загальне переселення. Час було повертатися додому, до сімей, які їх оплакували.

Перед від'їздом Еллі вирішила побачитися з королевою польових мишей Раміною: дівчинка знудьгувалася за доброю маленькою феєю. Але спочатку Еллі попросила брата, щоб той якнайміцніше прив'язав Тотошка до дерева.