Семеро підземних королів

Сторінка 24 з 40

Олександр Волков

Пройшли ще півмилі. Крокувати по нерівному камінню, яке вкрило берег, та ще тягти на собі речі, було зовсім не те, що спокійно сидіти в байдарці і безшумно ковзати поверхнею води. Тільки тепер Еллі повною мірою збагнула, чим був для них човен…

Тотошко, що відбіг на кроків двісті від води, голосно загавкав Тепер його гавкіт був не тривожним, а радісним. Він сповіщав про якусь важливу знахідку. Еллі і Фред поквапилися до нього й невимовно зраділи: на високому помості з каміння лежав догори дном човен! І зроблений він був зі шкіри і ребер Шестилапого.

— Я, здається, розумію, — сказав Фред. — Ці Стрибуни, як ти їх називаєш, жили тут дуже давно, а потім, напевне, їм довелося переселитися, і вони пішли у горішню країну. Але ж звідси можна вибратися тільки водою. Ось вони і наробили човнів зі шкіри і ребер Шестилапих. Один, мабуть, виявився зайвим, вони його залишили тут. І, можливо, думали повернутися по нього, але, знаючи вдачу звірів підняли його на поміст. Ось він і зберігся на наше щастя!

— Так, звичайно, саме так і сталося, погодилась дівчинка.

— Я побіг за веслом! — крикнув Фред.

— А я боюсь залишатися тут сама, — сказала Еллі, і брат підняв її, посадив на випукле дно човна.

Хлопчик повернувся дуже швидко. Човна спустили з помосту і насилу дотягли до берега, бо він був набагато більший від байдарки. Очевидно, шкіра звіра слугувала прекрасним матеріалом: човен добре зберігся, виявився містким і стійким на воді.

Фред сів на корму, махнув веслом, і знайдене суденце помчало по хвилях.

У КРАЇНІ ПІДЗЕМНИХ РУДОКОПІВ

езабаром після пригоди з Шестилапими втомлених від переживань дітей потягло на сон. Тепер вони не зважувались ночувати на березі: а раптом прийдуть звірі й наступлять на них! Фред розшукав затишну бухточку серед крутих берегів, куди будь кому важко було б ді статися, і там прилаштував човна.

— Я сподіваюся, що це наш останній нічліг, а завтра ми будемо в рудокопів, — сказала Еллі, після того як вони повечеряли сирою рибою і почали готуватися до сну на дні човна.

— А ти не боїшся, що нас погано зустрінуть? — стурбовано запитав Фред.

— Сказати по правді боюся, — зізналася Еллі. — Раміна попереджала мене, що вони не люблять, коли сторонні цікавляться їхніми справами. Я пам'ятаю, який злючий вираз обличчя був у воїна, котрий пустив у мене стрілу… Зараз плекаю одну надію: вони, гадаю, не вчинять нам шкоди, коли побачать, що ми ще діти, і довідаються, що потрапили до їхньої країни ми випадково, не зумисне…

— Добре, якби сталося так, — невпевнено завершив розмову Фред…

Вранці річка понесла їх уперед. Безглуздо було б тепер силкуватися відтягти зустріч з неминучим.

Збігло кілька годин, світло заяскравішало, низьке склепіння печери піднеслося, і перед мандрівниками відкрилася велична Країна Підземних рудокопів.

Навіть для Еллі це було незвичайним видовищем, хоч вона побачила його вже вдруге А що й казати про Фреда? Хлопчик був вражений і зачарований. Ця незмірна вись, де купчаться золотисто-рожеві хмари, ця сумна осіння долина з лісистими пагорбами і розкиданими поміж них маленькими селами, це місто, що тьмяно виднілося вдалині…

Все це було вражаючим і неповторним, і варто було здійснити далеку і небезпечну подорож, щоб це побачити… але чи залишать їх живими господарі дивовижної країни?..

Рантом нове диво вразило дітей: почав розмовляти Тотошко. Еллі, правду кажучи, не дуже й здивувалася, бо Печера була частиною Чарівної країни, а в ній розмовляли всі тварини і птахи. Але Фред просто не міг отямитися від подиву.

— Тотошко! Ти розмовляєш як людина?

— А що тут особливого, гав-гав? — відповів песик. — Чарівна країна — прекрасне місце для нашого брата, і тільки тут ми можемо сповна виявити свої здібності…

Фред від душі розсміявся.

— Та ти не просто говориш, а ще й красномовно! Ото почула б тебе наша вчителька міс Браун! Чим завгодно ручаюся, вона б оцінила тебе найвищим балом!

Тотошко самовпевнено сказав:

— А я навчався б не гірше за вас, хлопчаків!

Тим часом річка, яка все міліла й міліла, раптом зовсім щезла. Видно було, як вода, вируючи, з шипінням утікала в грунт між камінням. Її стік в озеро був підземний.

Човен довелося покинути і йти пішки Діти рушили легкома, бо в них майже не залишилося речей. Кілька миль вони пройшли мовчки, пригнічені незвичайністю обставин, тільки Тотошко щось тихенько бурчав собі, напевно, щось обмірковував.

До міста було недалеко.

— Летить! Летить! — раптом заверещала Еллі, дивлячись угору.

Тотошко жалібно і погрозливо завив, зразу ж забувши про своє вміння розмовляти, а Фред підвів голову. Із хмар швидко опускалася чорна цятка, росла, росла, і ось уже можна було розгледіти дивовижного дракона з вершником на спині.

Ящір опустився зовсім низько, покружляв над мандрівниками, виблискуючи жовто-білим черевом і зчиняючи шум шкірястими крилами. Вартовий, який сидів на ньому з луком в руці і сагайдаком за спиною, уважно розглянув дітей, не кажучи ні слова. Його бліде обличчя з гачкуватим носом було незворушне. Потім він повернув дракона й полетів до міста.

— Минеться, — сказав збадьорілий Фред. — Перша зустріч найважливіша. Він полетів доповісти про нас. Еллі, причепурися, ти розпатлана…

Пройшовши ще кількасот кроків, Фред і Еллі побачили, як з міської брами сипонув великий натовп людей у різнокольоровому одязі. Серце в Еллі завмерло, але, підійшовши впритул до городян, вона хоробро звернулася до кількох людей, які виділялися гордовитою поставою:

— Від усього серця вітаємо вас, панове підземні мешканці!

Прибульці низько вклонилися, а Тотошко гавкнув, викликавши чималий переляк у передніх рядах.

Еллі вела далі:

— Ми не вороги, не розвідники, ми з братом Фредом потрапили у вашу країну ненароком. Там, у себе на батьківщині, ми оглядали одну печеру, а потім… — голос Еллі затремтів. — А потім стався обвал перекрив нам вихід, і ми, в пошуках порятунку спочатку йшли, потім пливли на човні багато-багато днів, так багато, що втратили їм лік…

У цей час неподалік од натовпу опустився ще один вартовий. Він спритно зіскочив з дракона і підійшов до гордовитого чоловіка, який стояв попереду, низько вклонившись, щось доповів йому, і поважний чоловік — це був король Ментахо — сказав: