Семен Жук и його родичі

Сторінка 32 з 48

Кониський Олександр

Не будемо говорить про радість Семена, про загальну радість усего Жучишиного дому — про ту радість, яка витала и світилась у всіх на лицях від одужованя Соні...

Минуло ще з місяць, чи й більше: Соня зовсім поправилась. Жук, не заводячи за увесь сей час ні разу розмови з Сонею про своє коханє, став тепер радиться з матерю, яким би побитом краще приступить до Соні?

— "Треба, синку, з осторогою!.. підождемо трохи!.. нехай ще вона поправляється, а я щось придумаю."

Семен спустився ві всім на матір.

Зближалось 29. Липця, день народженя Рисі, котра вступала в 18-ий рік свого житя. Жучиха задумала святковать сей день як ради Рисі, так и ради видужаня Соні.

"Треба зъіздить до Віренка," сказав Жук матери, "давно я в ёго не був."

— "Конечно треба!" одповіла мати.

"То може б и Соня поіхала з тобою, щоб подяковать Віренчиху... вона кілька раз заіздила до нас за час недуга Соні, а з нас ще й досі ніхто не був у неі... не гарно."

Згодились, щоб другого дня з-ранку Семен з сестрою и Сонею поіхали до Віренка. Соня була якась весела, задовольнена сама собою. Підійшовши до Жука, вона сказала:

— "Сеню! хочеш — я заграю ту Бетговенову сонату, що колись ти бажав?"

"Заграй!" одповів Жук.

Соня грала з страстю и та страсть, наче луна, наче електрика обзивалась в душі и в серці Жука: він не зводив своіх очей з Соні... Соня скінчила; Жук сидів мовчки...

— "И не подякуєш?" сказала до ёго Соня. "Мабуть не гарно я грала, бо давно таки не грала! за час недугу не присідала до рояли."

"Чи ти не втомилась?" спитав іі Жук, дивлячись на іі блескучі очи.

— "Е, ні! мені так гарно якось на душі, так весело, що й сказать не можна... все б грала, та грала. Думала: тебе розвеселю; аж ні! чого ти такий смутний?

"Я? — так собі..."

— "Ні, не так!... я знаю!" И Соня впилась своіми очами в вічи Жука... В серци Жука піднималась давнішня хуртовина; він збирав усі сили, щоб вдержаться, щоб нічого не сказать Соні, боячись, щоб знов чого не сталось не гаразд...

Жучиха сиділа в другій хаті з Рисею. Жук встав и намірився ити до іх. Соня загородила ёму дорогу и сказала:

— "Чого се ти від мене тікаєш, Сеню?... Я хочу поговорить з тобою... хочу дать тобі одповідь на твоє питанє..."

"Яке?"

— "Забув!.." в голосі Соні почулись слёзи.

Жук взяв іі за руки и сказав: "Ну, ну, кажи-ж: що ти хотіла? ну!.. серце, Соню!.."

— "Ти забув... знаєш: у саду питав мене — ще до мого недугу..."

Жук не знав, що діяти... він боявся промовить слова... недуг Соні страшною манією стояв перед ним...

— "Памятуєш: питав про щастє... казав: чи хочу я твого щастя... бери ёго!"

Соня схилила свою голову на плече Семена. Семен стиснув іі и кріпко, кріпко поціловав... хвилин три ніхто не промовив ні слова...

"Ти любиш мене, Сонечко? ти моєю будеш?.."

— "Буду!.. твоя, твоя на віки!" и знов замовкли, тілько чулось довге цілованє. А стара Жучиха дивилась на іх з другоі хати и слёзи радости виступили на іі очах.

"Ходім до нені! ходімо, скажемо ій!" говорив Жук.

— "Ходім!" одповіла Соня...

XII.

В хуторі у Віренка було одно любиме місце біля дому, де, в вольну годину, любив він спочивать: під вікнами стояло дві дикі старі престарі груші; стояли вони одна супротив другоі; гілє іх сплелось між собою так густо, що вийшов такий намет, в котрий ніколи не проглядувало сонце. Біля сих груш Віренко завів цвітник, між грушами всипав землю піском, поставив стіл, ослін, и сидячи тут оглядував своє господарство; бо справді з сего місця воно було як на долоні.

Під сими ж грушами у холодку грались завжді за доброі години Віренкові діти. В сему ж холодку застав Віренка з дітворою и Жук.

Віренко зрадів гостям.

"Поздоровляйте мене!" сказав Жук, цілуючись з Віренком. Голос ёго оддавав щирою радістю, лице наче сяяло...

— "3 чим? кажіть!" спитав Віренко. "Кассу затвердили?"

"Ні, не те!... я женюсь!"

— "0ттак!.. час добрий!.. А кажіть, з ким?"

"З нею!" одповів Жук, указуючи на Соню.

Віренко подивився на Жука таким поглядом, у котрому можно було зрозуміть, які думки вскочили в голову Віренка. "Чи в своім він умі?" подумав Віренко и спитав:

— "Шуткуєте!.. як же можно!.."

"Жениться з сестрою?.." перебив Жук. "Так?.. ха-ха-ха! була сестрою, а стала невістою... буде жінкою."

Віренко здвигнув плечима.

"Не дивуйтесь!" сказав Жук. "Се правда," и росказав Віренкови историю Соні.

— "Ну, коли так," озвався Віренко після того, як замовк Жук, "то поздоровляю вас! дай Боже вам — щастє — долю!"

Жук запросив Віренка до себе за батька.

— "Добре, добре, буду... А коли ж весілє?"

"Не скоро ще!... на Соніні именини, в день св. Софіі."-

Весело було 29. Липця в домі Жучихи. Не тілько люде, а здається и стіни святковали и ділили радість староі Жучихи и іі семьі. На радощах Жук зазвав не тілько своіх приятелів, а трохи чи не всіх своіх сусід.

Стали садовиться за обід. На дворі почувся дзвоник.

— "А хто се спізнився так?" спитав Віренко.

"Се Хмара суне," одповів Жук, подивившись в вікно.

Війшов Хмара з жінкою.

— "Вас треба тричи поздоровлять," сказав Жукови Хмара.

"Через що тричи?" спитав Жук.

— "Раз через те — що сегодні народженє вашоі сестри; друге — з зговором; а трейте ось що — читайте!"

Хмара подав Жукови бумагу и додав: — "Я отсе прямо з города; учора в вечері був у комисаря, принесли при мені з почти папери; стали розпечатувать — и ваш тут. Я кажу комисареви: дайте, я одвезу сам свому сусідови, бо завтра буду у ёго в домі!"

"Браво!!" крикнув Жук, кинувши погляд на той папір, котрий привіз ёму Хмара. "Браво! слухайте, панове! "Уставъ ссудо-сберегательной кассы въ селъ Куликахъ, утвержденной г. Министромъ, препровождается для врученія учредителямъ," прочитав Жук.

Почались нові поздоровленя.

"Ну! се справді у нас разом велике свято!" говорив Жук, радіючи, наче мала дитина, и цілуючи то неню то сестру то невісту то Віренка.

— "Жаль," сказав Хмара, "що наш предводитиль не захотів побиться зо мною о заклад. Я ёму говорив, що касса таке добре и вгодне и Богови и урядови и народови діло, що іі без всякоі суперечі затвердять; а він твердив, що ні, и ні!..Отже на моє вийшло! Коли ж ви, Семене Ивановичу, одчините вашу кассу?"

"Про се за вірно не скажу... Прийде якийсь час!.. нехай люде оброблюються... вольнійше буде. Знаєте: швидкоі роботи не хвалять."