— Ну, а горілка ж є?
Ошелешений Гордюша застиг з одкритим на півслові ротом, а Семен Іванович крекнув і урочисто приступив до Вадимового сала:
— ...На Морховах їх теж є! — каже він, трохи заливши двома Гордієвими чарками свою невситиму спрагу, й витирає рукавом губи та підборіддя.
Широке й довге озеро Морхова з великими багнищами, з трясовинами, вузькими протоками, хащами різаку й оситнягу — це мисливське привілля. Воно завжди переповнене дичиною, та, як ніде, тут важко її діставати. Саме озеро досить глибоке, прибережні кущі в воді, оси-тняг, різак і довгі стеблини латаття не дають змоги пливти ні людині, ні собаці. Ґрунт під ногами тряский, ноги провалюються, і є небезпечні ями.
Чи не з поважності до суворої місцини, Семен Іванович називає її незмінно в множині, і то конче в місцевому відмінку: "А тра піти до Морховах", "На Морховах крижня безпремінно є, ну тільки ж — якби взяти!.."
Нам сьогодні таки щастить. Навіть на "Морховах"!
У правому кутку озера, саме в єдиному відкритому місці, розсипався табунець чирят. їхні рухливі цятки ще здалека легко відрізнити від настовбурчених сухих листків латаття. Вадим, скрививши до неможливого лице, цитькає на мене й нетерпляче махає рукою. Позаду, задумавшись, іде мляво Гордюша. Я присів його чекати, а Вадим повзе. Його довгасте тіло витягнулося на землі й обережно суне вперед. Він майже заривається головою в землю, намагаючись якомога ближче підлізти непомітно до берега. Та в той час, коли його голова в кашкеті захисного кольору непомітна навіть для нас, зад чорних штанів високо підноситься над його тулубом. Качки, безперечно, бачать цю непевну рухливу купину, й вона починає їх турбувати. Вони нервово оглядаються по всіх сторонах, сполохано метушаться, раптом гучно зриваються, і в повітрі лопотять їхні бентежні крила. Один за одним розлягаються два поспішні постріли, й шріт печально дріботить по лататтю.
— ...І, головне, я ж так обережно!.. Та вони й не могли мене бачити. Це — Гордій. Іде собі паном і навіть не дивиться!..
Одне слово, Вадим зробив усе, щоб убити птицю, йому так цього хотілось, але хтось же та мусить бути винний, що він зараз не вбив.
Ми розходимось. Я завертаю на той бік Морхової, де є прекрасні бекасині багнища, Вадим подався на свою, йому тільки одному щасливу, протоку, а Гордюша стоїть, роздумуючи, на місці й довго не може обрати собі курсу. Нарешті, він щось таки зметикував і рішуче йде в оситняг.
Я переступаю з купини на купину, але з кожним кроком це стає важче. Скоро ступиш на рухливу, зарослу травою, вогку брилу землі, як вона вгинається під ногами й спроквола опускається в каламутну рідину. Двічі спорскувала моя нога і я з великими потугами витягував її з болота. Звідусіль зриваються бекаси, але я чую тільки їхній переляканий крик: "Кара-кац! кара-кац!.." Пишна трава на купинах дедалі густішає і стає мені вища за голову. Через неї нічого не видно. Лиш небо. Білі громаддя купчаться в безодні блакиті. Напнуті вітрила підносяться над їхніми важкими корпусами, і фантастичний флот тихо пливе блакитним океаном у свій безконечний, безцільний маршрут. З ними линуть у безвість дні, роки, час і пропадають у голубих водах вічності. І нараз моє "я" роздвоюється: одна, зовнішня й більша частина його, суне десь у тій височині, а друга, маленька, причаїлася на купині й спинилась, як годинник, що в ньому вийшов увесь накрут. Вона — тільки безпорадний спостерігач. А роки сунуть повз неї, як лави розбитого ар'єргарду, і, як недобитки перемішаних полків, з них вихоплюються на мить люди й події. Яка довга лава!..
Мені стає жаль: невже справді минуло так багато життя і я так мало встиг зробити? Тоді з страшенною силою знову злучаються ці дві роз'єднані частини моєї цільності і я несвідомо стискую рушницю. Мене чекає така сила роботи, а я згаяв на розвагу два дні! Ні, я завтра ж надолужу це потрійною працею. Конче!.. Тепер я фізично відчуваю шалений літ часу і мене тягне за ним увігнатися. Марно! Він летить швидше від загонів пернатої кавалерії, наздоганяє навіть мій шріт. Проте я хутко вибрався з драговини на зелений острівець, і тепер бекасам буде біда! Мої рухи стають точні, погляд пильний і тіло напружене. За два кроки від мене шугнув набік бекас, але я вже спритно повернувся. Він тільки двічі встиг крикнути своє "кара-кац" і каменем упав у траву поцілений. Я навіть не знаю, чи я цілився, чи то дурна шротина підбила його: мої рухи випереджають мою мисль і самого мене.
Я взяв ще одного дупеля й, повертаючись назад, раптом почув у різаку важке кректання. Ліньки, спроквола, ніби бурчачи, що я потурбував його спокій, дебелий крижень важко залопотів широкими крилами. Гай-гай, крижню! Ти трапився мені під таку хвилину, коли похибки неможливі...
Я легко знизив його одним пострілом назід, у різак.
Крижень своєю поважною статурою остаточно прикрасив розмаїту в'язку моєї здобичі, і я можу тепер вільно, не позичаючи в сірка очей, повертатися завтра містом додому.
Сонце вже перейшло за Дніпро й спішно котиться до заходу. Там уже готується вечірня ілюмінація, і невидима оркестра ладнає скрипки до баркароли присмерків. Я востаннє обертаюся назад, щоб глянути на блакить ловецького неба. Там зненацька постає звичайна небесна драма. Шуліка налетів на чайку і ось-ось устромить в її тіло свої гострі пазурі. Він навіть раз ударив її з розгону дзьобом. Чайка стрепенулась і, жалібно кигикаючи, безладно затріпотіла крилами. Та вірні три друзі заважають шуліці. З криками вони підскакують до нього з трьох боків, підставляють йому свої спини, навіть намагаються іноді дзьобнути й знову розлітаються. Це нервує шуліку, він сердиться, шарпається між двома чайками, а його жертва, під охороною третього товариша, тікає від напасника.
Я заклав у цівку набій з картеччю і, вичекавши хвилини, коли чайки відлетіли, вистрілив у шуліку. Він буяв наді мною високо, й картеч не могла його вбити. Проте він здригнувся ввесь і круто повернув до лісу.
Десь над болотами жалібно кигикала чайка.
Ой горе тій чайці, чаечці-небозі...
Заходить свіжий серпневий вечір.
Ми повертаємося на ночівлю геть зовсім знесилені. Гордюша ледве волочить ноги. Навіть його ворушкі завжди руки тепер висять безвільно, як ганчір'я. Двійко чирят при боці тільки й піддають йому ще трохи бадьорості. Вадим, обтяжений великою в'язкою чирят, усе ж заздро поглядає на мого крижня. Крижень — це окраса здобичі. Його імпозантний вигляд вільно може заступити чотирьох крихкотілих чирок, і тут вічна несправедливість сліпої стихії: Вадим стріляє далеко краще за мене, і десь у глибині душі він, безперечно, має мене за партача, але треба ж такої безглуздої вередливості фортуни: він, стрілець, не міг натрапити за цілий день на жодного крижня, а партачеві під самим носом зривається! Вадим теж добре підтоптався, але він для бадьорості голосно розважає себе й нас усякими парадоксальними припущеннями. То він уявляє, як поводився б Семен Іванович з своїми ексцентричними висловами, коли б його посадити в цукерню продавати морозиво чи настановити за капітана на пароплаві, то йому уявляється картина, як реагувало б суворо утилітарне мислення старого Пальохи на викрутаси голими ногами балерин в опері, чи, скажімо, дядько Семен приходить до крамниці "Порцеляна-фаянс-тресту" шукати запеклого аліментщика, що спокусив випадково на полюванні його Дуню...