І Семен Іванович сам глибоко переконаний, що він знає "слово таке". Справді, він уміє своїм хрипким голосом приваблювати чирок-самців, спритно висвистуючи любовні пташині рулади, він знає, де лежить заєць і де можна надибати лисицю. Найбільше в світі він ненавидить будь-яку роботу й свою жінку. До всього іншого він по-філософському байдужий.
Про свою дружину він якось висловив напідпитку таку сентенцію:
— Ото ще Хома покійний казав мені: "Як хочеш побачити чорта, так подивись на жінку". Оце ж він самий, сказать, настоящий чорт і є! — Семен Іванович грубо тикнув шкарубким вказівним пальцем у зсохлі груди своєї дружини й одвернувся гидливо.
За древнім правом дужчого він просто однімає лев'ячу частку заробітку в дочки й жінки і витрачає на свої нескладні потреби. За хліб, за одяг, за паливо мусить дбати жінка. І коли вона засіває житом нужденний клапоть поля чи порається з картоплею на вгороді, Семен Іванович спокійнісінько лежить на полу. Якщо йому коли набридне слухати жінчині докори, що він ледащо, стерво, кабан, що всі сусіди он пішли, дивись, у ліс на роботу, й він міг би там щось заробити, Семен Іванович одягається, мовчки бере буханець хліба, сокиру й виходить із хати. Але йде він не в ліс, а в лози на Козачу гору. Він мирно сидітиме там цілий день, аж поки не зачує, що сусіди повертаються з роботи. Тоді завертає додому й Семен Іванович і смачно, як по роботі, уминає за обидві щоки вечерю.
Якщо Тодоська Микитівна допильнує й нажене його з лози, він однаково не йде до лісу. Він воліє слухати докори, лайку, прокльони, сидіти без обіду в незручній позі серед лози, аби тільки не йти цюкати сокирою. Якщо Тодоська Микитівна дуже вже надопече йому, він поб'є її. Таких днів, коли родині все ж таки пощастить вирядити свого небораку-батька на роботу, буває на рік небагато. Тоді збігається вся вулиця й довго непорозумі-ло дивиться вслід його самотній, кострубатій постаті:
— Семен Пальоха пішов на роботу!.. Диви!!
За єдиний свій поклик і фах у житті Семен Іванович вважає полювання й почасти рибальство. Але й тут лінощі змагають його: качок він б'є тільки сидячих, а щоб стріляти в літ, йому бракує охоти піднести вгору рушницю й повернутися.
Щодо рибальства, то він не від того, щоб при слушній нагоді потрусити чужі ятери, але ставити їх самому чи морочитися з неводом — він має за нижче від своєї гідності. Якщо йому дуже вже заманеться поїсти риби, він спиниться коло якогось глибокого озерця, роздягнеться й пірнає під корчі. Хвилини за дві він виринає, тримаючи в обох руках двійко гладких коропів. Такий спосіб заступає йому заразом і нудну процедуру щодня вмиватися.
Дуня заради нашого приїзду попідмітала посередині хати й шпурнула віником у тлустого, заспаного кота.
— Налигався, як Макар булок, ще й ходиш тут! Кота!
Кіт дико задрав хвоста й шугнув під припічок.
Вадим передає гостинці — Тодосьці Микитівні мило й якусь стару сорочку, Семенові Івановичу — шріт і капсулі.
Тодоська Микитівна церемонно відмовляється, каже з чемності: "І нащо ви ото!" — дякує, огинається, кінець кінцем бере і дякує ще раз. Семен Іванович — як давно належне йому, мовчки хапає у Вадима пакунок і, не подивившись навіть, кладе його на сволока. І — ні пари з уст, тільки сопе.
Ми порозкладали речі, повиймали харчі на вечерю й вийшли з хати відпочити від важкого, затхлдго повітря. Шарик знову сучиться до наших ніг і намагається лизнути Гордія в лице.
На небі тихо займаються зорі. Одна, друга, п'ять, десять зірок... На вулиці дівчата заводять спів. Я дивлюсь, як сквапно вбиває ніч золоті цвяшки в темно-синій оксамит, що висить над нашими головами, як вона меткою рукою гаптує на ньому свої вигадливі візерунки й недбало відкидає готові коштовні шмати аж на той бік Дніпра.
Тендітне світло тонкими цівками струменить із високості й ллє в груди якийсь дивний спокій. Я на мить уявляю собі, як ці самі зорі за кілометр відціля тихо відбиваються в темному плесі озер, дбайливо обминаючи спокійних чирок і поважних крижнів. Як птиця нерухомо сидить на воді й солодко куняє над золотими цятками відбитих у воді зірок... Тільки на мить я уявив собі Цю ідилію біологічного миру й злагоди і зараз же відкинув її. Ці зорі, далебі, ладні зробити з мене вегетаріанця й святошу!..
Мої товариші йдуть до хати, а я повергаю на вулицю. Дівчата вже перекахикалися, пересміялися і в унісон, тягуче, як і всі свої пісні, виводять:
Чого, соловейку, Смутен, невесел, Головку повісив, Зьорна не клюєш?..
Ні, ця пісня, теж продукт Житнього базару, не тішить мене. Я вертаюся до хати.
— ...Та недалеко й стріляв — близько, як по вуху! — Це запально розповідає дядько Семен одну з багатьох своїх мисливських пригод, вимахуючи руками, присідаючи й кривляючись, як старий заштатний блазень.
— ...А було нас, сказать, три: я, покійний Карпо і отой Франц...
— Два — рада, а третій — зрада, — закидає слівце То-доська Микитівна, пораючись коло печі.
— Не мішай, дурна! Тебе не питають, — сердито огризається Семен Іванович і веде далі свою розповідь.
Мова Семена Івановича — суто імпресіоністична. Уривчаста, занадто образна. Немовби спеціально для Семена Івановича місцева говірка вигадала "мона", замість "можна", "тра", а не "треба", і "не хо", щоб не вимовляти довгого "не хочу", і Семен Іванович радо користується з цього. Відповіді його бувають звичайно проблематичні й невиразні:
— Воно б мона й там стріляти, ну тільки ж хто його зна... А ружжє, сказать, таке, що тра було попребувати...
Нестачу потрібних слів він надолужує вигуками, мімікою і всякими вихилясами.
— ...Еге ж, підходимо. Коли це — глянь... — тут Семен Іванович присідає навпочіпки і таємничим шепотом, підносячи долоню, ніби хоче нас зацитькати, каже: — Сидять!.. Я прицілився... Коли — пирх! Я — бух!.. Так і по цей день нема... Як ото не поцілиш, так лучче б мені на голову хто... — Тут Семен Іванович уживає досить міцного й образного, але, на жаль, нецензурного вислову.
Сідаємо вечеряти. Ми нарізаємо купленого в київському соробкопі сала, печеного м'яса, Тодоська Микитівна ставить борщ, Вадим дістає пляшку, а Семен Іванович киває на борщ і каже поважно: "Пребуйте!" їсть він урочисто, свідомий великої ваги найголовнішого життєвого процесу споживати, травити й викидати. Коли Семен Іванович бачить на столі пляшку горілки, він скидається на "Сірого вовка" з "Жакерії", і мені здається, що ось-ось він зареве: