Дивиться на нього Панас і очима тільки кліпає: не по знаку йому цей чоловік. Не бачив він такого з підче-криженими вусами й маленькою підстриженою борідкою. І костюмчик на ньому з доброго не нашого сукна, галстук на шиї, на голові капелюх панський, а на возі ще й два чамайдани лежать. Ну, чисто тобі пан якийсь заявився! "Драстуйге, — одвіча йому Панас і все не може
— дива зійти. — А хто ж ви, звиняйтс, будете?" — "Чи й не познали? — сміється чоловік і ну Панаса обіймати. — Та я ж Дмитро! Племінник ват... Як там батьки? Живі ще?" — "Де ж ти взявся, Дмитре? — отетерів Панас і очі на нього вилупив. — Вже ж твоя мати очі виплакала, видивляючись тебе, Дмитре, вже й батько посивів геть, дожидаючи тебе, підмоги своєї!" — "Значить, зрадіють, що повернувся?" — сміється приїжджий чоловік, а Панас плечі та руки його мацає, бо не йметься йому віри, що цей пан і є той самий безусий парубок, котрий з родом прощався, як на війну його шали... "Та скажи ж хоч, де тебе носило так довго?.." — питає Панас. "Був я, дядьку Панасе, в пліну спочатку. Саме перед революцією попався. Потім приставили мене до одної німкені-солдатки, вроді як, сказати б, за наймита. Чоловіка в неї французи десь на фронті вбили, дітей у них не було, а хазяйство велике: коні, корови, свині й усякої птиці повен двір. Оклигав я в німкені після тої голодухи в лагері, навчився помалу й ґерґотіти по-їхньому, а там і замирення вийшло. Воно, сказати б, і тягло мене попервах додому, ну вп'ять же й до Марти звик — така вона білява й хупава, і все в неї до ладу. Та й вроді, сказать би, за жінку вона мені стала... Подумав я, подумав — воно ж і хазяйство в неї добре, такого я ще не бачив у наших людей... Узяв та й оженився на ній".
— Ти диви — оженився в Німеччині! — скрикнув хтось захоплено в гурті, й жінка тут же пояснила:
— А й то сказати, де б він дома так розжився? Воно хоч і чужина, а тільки ж і дома в злиднях не з медом!.. Одне слово, прожив він з тою німкенею в розкошах го-дів з десять, як не більше. А позаторік померла його німкеня, от Дмитро й зажурився. Не мила йому стала чужина й все його хазяйство. Спродався нашвидку та й майнув додому. Приїхав він, оповідає Панасові, водою аж із Гомеля, а в Сваром'ї найняв когось привезти його кіньми до нашого села. Присоглашав він Панаса з дядиною разом з ним до батьків їхати, та Панас каже, що треба, поки не смерклося, по хазяйству впоратися, та й жінка надійде, а там пізніш і прийдуть удвох. Поїхав Дмитро цариною навпростець аж на другий куток села до батьків. Зайшов до хати, поздоровкався, а не признається ні до матері, ні до батька, тільки питає їх: "Чи пустите, люди добрі, у вашій хаті переночувати, бо мені ще далеко їхати?.." І подумати тільки, що й батьки рідні не познали його!..
— Ти диви! — зачудовано вигукнув той самий голос з гурту. — Сина не познали!..
І жінка знову пояснила: — Так воно ж скільки часу минуло, як він ще хлопцем пішов від них, а тепер стоїть перед ними огрядний чоловік, якого вони в сутінках, бо вже вечоріло, й не роздивилися як слід. Бачать тільки, що чоловік багатий, бо два чамайдани великі вніс до хати, пальто городське на кілок повісив, а як гаман вийняв, щоб із сваромським чоловіком, що привіз його, розплатитися, то там тих червінців напхано, що й не злічити. "Ви, бабусю, — каже він до матері, — приготуйте повечеряти, тільки доброго чогось: яєчню засмажте, курку заріжте, зваріть галушок у молоці". — "Та де ж його взяти, як у нас і корова не доїться, і курей тих небагато!" — бідкається стара, а він їй: "Нічого! Позичте, як нема в хазяйстві, я за все заплачу. Грошей на таке діло стане!" — і кинув гамана на стіл, а сам нахилився над чамайданами. Витята відтіля пляшку горілки, ковбасу, ще якісь там наїдки, а далі виймає й кладе на ослін чоботи нові, хустку велику рплу, костюм з добрячого сукна, кофточку якусь... "Оце, — каже, — батькам своїм везу на подарунок", — і осміхається до старих. "А чи далеко ж то вам ще їхати?" — питає старий і очей не може одвести від дебелих чобіт і всього того добра. "Та верстов з двадцять, як не більше, буде", — і назвав таке село, що в нас про нього й не чули. Ну, тут уже в старої де й узялося і молоко, і сметана, і яйця, й курка! Розтопила піч, засунула горшки й чавуни, дала гостеві літепла вмитися, бо треба ж догодити такому багатому подорожньому! А той умився, витерся — стара й рушника йому з скрині чистого подала — і каже: "Ну, поки ви наварите й напечете, я приляжу та одпочину трохи, бо таки здорожився..." Ліг на піл та одразу й заснув.
А тим часом Панасова жінка додому від сусідки прийшла і Панас у дворі з роботою впорався. Взяли вони шмат сала та самогону-первака, як годиться заради такого случаю, та й пішли до Дмигрових батьків на другий куток села. Поки дійшли, вже й поночі стало, ну тільки не так уже пізно, щоб спати лягати. А бачать, що й двері вже замкнено, й у хаті не світиться. "Що це воно таке? — каже Панас до жінки. — Не може ж бути, щоб облягайся так зарано..." Постукав у двері — не одчиняють. "Що за причина?" — дивується Панас і у вікно видивляється. Не схоже, щоб спали, бо й у печі ще жар дотліває й через хату наче щось пробігло. "Чи ви там поснули всі? Одчиніть-бо! Це я, Панас!" — гукнув він у вікно. "Та зараз, ось підожди!" — озвався-таки Дмитрів батько, а все ж не відчиня, бабрається чогось і світла не засвічує.
"Чи не подуріли з радощів, що вже й рідню до хати не пускаєте?" — каже Панас, як старий одімкнув і пустив його в сіни. "А було б чого радіти", — буркнув старий і стоїть у сінях, не просить до хати. "Отакої! — здивувався Панас, аж руками плеснув. — То панахиди по Дмитрові правили, а як повернувся, то вже й радіти нема чого?" — "Який Дмитро?.." — поточився старий до дверей, а там, біля одвірка, стара принишкла, прислухається. "Та син же ваш! Дмитро! Чи таки й досі ще не познали?.."
Як не закричить, почувши те, стара, як не заголосить на всю хату: "Ой Матінко Божа, що ж ми наробили!.."А старий так одразу ума рішився: сів на долівці посеред хати, витяг з-за пазухи синові гроші, лепече щось і бавиться ними, як мале дитя...