А .Марічка тулила до грудей дитину і голосила:
— А куди ж я тебе виряжаю, Васильчику любий?
— За що берете мені ґазду з хати, нащо дитині дєдю відбираєте?
— Хто ж мені тепер талан приобріє, хто дитину приголубить?
— Ой ви, гори кремінисті, чіму не лупаєтеся?
— Ой ви, громи швидконогі, де ж ви поховалися?
— Ой головко моя бідна, чому не розсипаєшся?
— Дитино моя люба, Андрійку мій маленький, ану йди на руки дєдеві!
— Не пізнає тебе дєдя, небоже, аби їх так днинка не пізнавала.
— Таже це твій Андрійко, дитина твоя., наша надія, Васильчику, мій соколе любий!
Підносив сковані руки і намагався спіймати ту білу пташку, що йому на тварі сиділа.
Але та пташка перемінилася в його дитину, злопотіла крильцями і полетіла навперед нього.
З <5ілих крильців стікала кров на дорогу.
Ввесь задрожав і скочив наперед, як ранений лев.
Біг і скованими руками ловив дитину.
Вояки розступилися в один ряд, вхопили кріси на груди і цілили просто в нього. Карабіни гримнули. Маріка зойкнула, гори то повторили, а Василь повалився насеред дороги такий усміхнений, гейби пестив свою дитину.
Гейби кинув косу на косовиці і ліг на припочивок...
— Чому не говориш, Васильку, чи я тобі надоїла?
— Чи я тобі світок загаїла?
— Чи, може, ти тісареви хлібець переїв?
Андрійко досягнув дєдю ручками і накрив його рани пальчиками, як прутчиками цвітів.
А з деді чюріла посока і дитині ніжки красила.
Най цвіт у керві бродить, най сонце в керві свій образ видить.
Марійчині плачі розлетілися зозулями понад село і сіяли тривогу.
Але вояцькі кулі їх доганяли і наскрізь пробивали...
ПІСЛЯ БОЮ
(Фрагмент)
Очі видять, що москаль переміг штурмом, бо вранці займив свого неприятеля горами навперед себе, як ровта недострілену звірину.
Лишилися шанці ззаду, гей покинені гроби довгі.
Серед покаліченого села, серед перевалених лісів смерть собі палі вбила, своє поле підгородила, свою землю мерцями вкрила.
Одні лиця — то попіл темний, другі — то кровця синя, а он ті стрільці, білі-біленькі, ще крісом ціляють, а он ті біля них ніби кров з чола втирають.
А на чолах маленька рана, гей ягода на калині.
Але оті два неприятелі втопили в себе багнети по самі колодки та серед плеса крові ніби цілуються в личка, ніби собі прощають.
Та й он тих, що сидять під деревом, захопила смерть збоку та й рушниці в землю направила.
Під ліщиною закусив зуби кінь вороний, а біля нього лежить жовнір, за поводи ціпко тримаючи.
Там під скалою сірі воли під розбитими возами розчахнулись.
А помежи вояками лежить обочами Гуцулія й текучими очима мухи годує.
А ранені часують межи мерцями. Як іскри недогашені, як свічки недогорені. Стогнуть, аби їх добити, землю цілують.
Нахилюеться до мерців смеречина і холодом на поморщені чола дихає.
Піднімається потолочена травиця, підносяться з моху барвінкові гогози і убирають чічками та перлами мертві лиця.
Протискається крізь гілля сонце і відганяє муху, аби мерцям очей не спивала.
Пливе яром потік, мерцями загачений, і хвалиться людською кервою перед коренистою дубиною.
Вилазить з дучок чорношийке гаддя, раздивляеться довкруги і завертається назад у землю.
Злітається птаха і покривлюється смерті, до сонця крильцями збиваючи.
Виходить з потайників та печер недобите село і чупер собі миче.
Йде челядь на побоєвище і розпізнає вбиту Гуцулію. Лупаються гори від жіночих плачів, здригається земля під мерцями, шепоче ліс молитву над мерцями.
Бджілки цвітами ридають, смерть із лісу проганяють.
Сільська дітвора прибігає бджілкам помагати і мерцям рушниці з рук відоймає та й у корчах пронирає.
Сірі санітари приїжджають, мерців роззувають, на вози одежину складають.
Сільський Дзельман накликає зі свого груня на наймитів, аби праці його добре шукали, аби ні одного мерця не минали.
Сільські ґазди підходять з долів малими гуртками і люльки ховають та й кресані перед мерцями здіймають.
Дзельманові наймити перетрясають мерцям кабати, сухої нитки їм не лишають.
— А ви, хло чого мерцям кишені перевертаєте?
— Шукаємо Дзельманових грошей, бадічки любі та пишні.
— А він їм у кишені клав гроші?
— Та каже, любий, що 'го порунтали та й обрабували! Наймити з санітарами вершуть вози вояцькою одежиною,
а бадіки домірковуються:
— Ба ци не до Дзельмана везете, хло', ту марфу? Наймити притакують бадікам очима, а санітари тріскають
батогами і заговорюють бадіків:
— Ми вбитих мужиків не доторкаємо, а вам до наших трупів нема діла!
— Чемні ваші слова, санітети добрі: воськове діло Гуцу-лію вбити, а наше діло еї поховати!
Жовнірські мерці лежать вже голі травами та жолобами і покривленими головами отік відвертаються від бородатих санітарів. Отік вони на когось банують, отік скаргу у світ посилають, отік крижуються дуже.
Плачі стеляться травами, до вбитої Гуцулії добуваються:
— Коби-с був жовнір, не мала бих того жєлю, не писнула бих ані слова.
— А тебе з-межи дітей взяли, таки запусто убили! Санітари мішаються до жіночого голосіння і доповідають,
що при кождім бою паде мужиків сила, бо вони в битвах заважають.
— Битва — то такий продавець, що причиняє, а тим причинком є мужики,— кажуть санітари.
— Таки казати так, що битва — то смерть мужикам,— поправляють бадіки.
А молодиці плачуть, не вгавають. З села овечки заблеяли, корівки замукали. Ходить смуток плаями, за ним птаха співає. А бадікам причувається, що мужицькі мерці обертаються та й своїм ґаздиням пригадують чемно:
Та не плачьте, зазулиці, дайте в місто знати. Та най війде пані восько нас всіх поховати.
СЕЛО ВИГИБАЄ
Вже нема села, лиш цвинтар.
Край цвинтаря трупарня під високою пелехатою смеречиною схована.
Глуха і німа стая гроби пасе...
Мерці з гробів вибігають, вітром на дах сідають, високої смеречини ловляться, за селом банують.
Були хати тесані, побої ґонтові, вишневі сади, були повні перебійці, повні цари...
Оті печі, що село вигрівали, лежять тепер перевалені на снігу, як непоховані велетні з роззявленими ротами.
Ворон там сідає, хіба звір там навертає.
Такий чорний туск б'є з тих челюстей, як із сирих великих могил.
Собаки села шукають, блудом ходять і виють на ліси, на гори.
Виходять з ліса два приземкуваті коні, кружляють коло розваленої печі та ржуть і наслухають, чи ґазда не кличе.