Вже нама села, лиш цвинтар.
Край цвинтаря трупарня під високою пелехатою смеречиною схована.
Глуха і німа стая гроби пасе...
Мерці з гробів вибігають, вітром на дах сідають, високої смеречини ловляться, за селом банують.
Були хати тесані, побої гонтові, вишневі сади, були повні перебійниці, повні цари...
Оті печі, що село вигрівали, лежуть тепер перевалені на снігу, як непоховані велетні з роззявленими ротами.
Ворон там сідає, хіба звір там навертає.
Такий чорний туск б'є з тих челюстей, як із сирих великих могил.
Собаки села шукають, блудом ходять і виють на ліси, на гори.
Виходять з ліса два приземкуватих коні, кружляють коло розваленої печі, та ржуть, і наслухають, чи газда не кличе.
Виринає з-поміж звалищ чорний кіт і, вип'яливши свої пулькаті очі в коні, плаксиво занявкав, як до газдині, що по подою молоко несе.
Неначе з-під грудки вибігла біла лисиця і щезла на снігу.
Підлетів воробець і, ховаючись в сухому листю поваленого дуба, зацвірінькав начеб на мороз скаржився.
З-над ріки заяць стрибнув через село у ліс напоперек.
Питається бистра ріка темного ліса, де поділося село?
Питаються гори вітру буйного, чи розжене всю тугу з-понад села?
Щось шепотом шепоче, щось шумить шумом, щось отік плаче понад убитим селом.
Нема села, лиш цвинтар, а край цвинтаря одноока трупарня дебя дише на морозі...
А мороз тріщить.
Одно мале віконце дивиться на тісарську дорогу через маленьку полонку серед ледяних квіток на шибі.
Ту полонку продуває висока, струнка, чорнобрива дівчина.
Дише синіми губками на лід, гейби на вогонь дула, — і лід від того дихання уступається і скапує сльозою на долішні квіти замерзлої шиби.
І робиться між квітами мале, як око, кружільце чистого шкла і показує дорогу.
Висока і, як старий дуб, грубезна баба сидить,гей дзвіниця, коло печі, і латає подертий байбарачок, та й відгаркується до бадіків, що стогнуть у мерві на землі, як селедці на дні посудини.
З плечей дівчини упав на голови бадіків кусень старого ліжника, і гола дівчина схилилася, щоби піднести одинокий свій загріток. Її кудлаті чорні косиці закрили її круглу молоду твар, а її груди, як дві грушці, звисали із синіх ребер над бадіковими головами.
Баба підносить своє подоагасте, звисаюче і набрезкле лице і проклинає:
— Аби тебе бола втєла, ти гукле виволана, чіму не дуєш? Хочеш, аби кучмарі знов нас минули? А я чім погодую оті бервена та й тебе, осоруго? Дуй мені раз коло разу та й водно дивиси крізь вікно, а ні, то марш звідси, най ті не вижу!
— Не бійтеси, вуйночько, я кучмарів не втрачу, — боронилася дівчина, вигойдуючи по-багацьки тихим голосом, як колисковою співанкою.
— Ще не вихірила-с си, ще дрімаєш, — докидала баба, як каміння, — бодай би ті кучмарі поганили!
Дівчина слухала баби і одною рукою придержувала на плечах ліжник, а пальчик другої ручки клала в уста, і, нагрівши його, топила ним лід на шибі, та й дула дальше, і голубими вічми дивиоася через полонку на дорогу. Нараз йойкнула, начеб на острий гвіздь станула. То рука лежачого у її ногах бадіки вхопила її за ногу і ціпко держала.
— Вуйно, дєк зціпив мені ногу!
Баба схилилася до бадікового лиця, потерла рукою чоло і, засвітивши огараок свічки, тримала її та вцитькувала дівчину, щоби не верещала, бо дяк конає і зараз пустить її ногу.
Дівчина дрижала, як серна, на всьому тілі і скаржилася, що дякова рука студена вже, як лід.
Баба казала їй підоймити ногу, Бо дяк уже ввесь застигає.
Дівчина сіпнула ногою, а дякова рука її вже не спирала.
Однак дяк ще карався. То руки, то ноги, то лице кидалося раптово, як би в середині струни уривалися. Твар його ставала подовгастою, а ніс зробився спичастим, гей клинок на білій стіні. Очі гейби прижмурені. Все не говорив, лиш тихенько і коротко гумкав і гикав.
Баба вияснювала, що дяк собі самому похорон відправляє, але вже говорити не змагає.
З-посеред лежачих бадіків піднеслося з мерви велике кругле лице, обросле сивим заростом, і заговорило:
— Я не навітувавси, а ти, біднєку, не надекувавєс-си! Прощєй мені, дєче! І другий раз! І третій раз! Нема села, не треба й нас!
Війтівська лисава голова впала назад у мерву, а баба здіймала свічку тричі вгору і давала знати, що дяк просить прощі, киби лише біг простив. А відтак повістувала, що дяк уже покійничок. І голосила жалісно так, аби війт чув і видів, що вона уміє пожалувати і звеличати небіжчика, коли небіжчик її свою царинку відкаже. Надворі завив пес, а баба допевнювала, що то дякова собака за своїм газдою банує.
Війтові стікали сльози з натрудоватілого воскового лиця і крадьки ховалися у мерву, аби їх ніхто не видів. Бо дяк був його верстак, і приятель вірний, і порадник певний, та й його одинака Петра до хресту тримав. Воли, як гори, на крижму пригнав, бо газда був, честь умів собі стелити! Такий статок, така пишність гине у мерві на сирій землі, як той пес циганський! А за сим жалем війт переходив гадками до сина:"То десь світами ходить надія моя однісінька!"
Присадкуватий, плечистий і груднистий бадьо зірвався з-під джерги і брався бігти, викрикуючи:
— Гримнули кіньми під стінами, а Маріка де?
Баба накинула йому джергу на голову, і поволеньки хилила його назад на підстілку, та вговорювала, що Марійка доїть вівці та через час увійде 'д нему. Хорий не давався і сіпався, але баба призвала дівчину до помочі, і обі поклали бадя на мерву коло вмерлого дяка, якому баба устромила дерев'яний хрестик у руки на грудіх.
Війт сердиться:
— Накрий-ко, кумко, дівці задницю рубом, най ми не світит, єк ліхтарня!
— Аби-с здоров, куме, — відсерджевалася баба, — шо не гидуєш передницев, лиш задницев!
Коло війта заворушився на мерві довгий бадьо, що головою досягав одної стіни, а ногами другої. Його маленька, гей заяча, твар, на якій сходились разом і плескатий ніс, і короткий вусик, і плоска долішня щока, глипала синіми очима на широколицього війта.
— Єк днував, Тополюку довгий, сусідо любий, прислужнику церковний? — приподоблювався війт, що гиб говорити, а не мав до кого.
Тополюк не відповідав, але руку встромив межи зуби і відгризав собі пальці, аж кров чюріла...
— Відойми, кумко, довгому руку, бо харчує, єк буженицу у Муськуа в Кутіх!