Раз якось зимою в холодную пору
Із лісу я вийшов; мороз так і гриз.
Дивлюсь — підіймається тихо під гору
Конячка, на санях вивозячи хмиз.
Статечно простуючи з нею додому,
Конячку під повід веде мужичок.
В чоботях великих, в кожусі тяжкому,
В старих рукавицях... а сам як грибок.
— Здоров, парубище! — "Ану, не чіпай-но!"
— Який же ти грізний, по правді скажу!
А відки дрівця б то? — "Із лісу, звичайно.
Там батько рубає, а я от вожу"
(Здалека у лісі сокира дзвеніла).
— А що, в твого батька велика сім'я? —
"Сім'я-то велика, та що в ній за сила,
Як два мужики лиш: мій батько та я".
— А, он воно що! А як звать тебе? —
"Власом!"
— Котрий тобі рік? — "Та вже сьомий пішов!
Ну, мертва!" — хлоп'ятко промовило басом
І далі з конячкою рушило знов.
Такий він малий був, хлопчак отой милий,
Так сонячний промінь його осявав,
Неначе те все із картону зліпили,
Неначе в дитячий театр я попав!
Та хлопчик був хлопчик живий, не ляльковий,
І хмиз, і гринджоли, і коник рябий,
І сяєво сонця холодне, зимове,
І злеглого снігу вздовж вікон горби —
Все справжнє, російське було перед мене
З тавром смертодайним лихої зими,
Що серце російське так любить, шалене,
Що думи російські вселяє в уми.-
Ті чесні думки, що немає їм волі,
Що жоден гнобитель їх ще не зборов,
Що в них так багато і гніву, і болю,
Що в них — безконечна любов!
Гуляйтеся ж, діти! Ростіть без тривоги!
На те і дитинство у вас розцвіло,
Щоб вічно любити це поле убоге,
Щоб вічно воно дороге вам було.
У правду народну ви вірте велику,
Шануйте свій хліб трудовий,-
І хай чарування дитячого віку
Осяє вам сонцем туман гробовий!..
Пора до початку вернутись настала.
Смілішає, бачу, гостей моїх рій.
— Злодії прийшли! — я гукнув до
Фінгала,-
— Вкрадуть нам усе! То ховай-бо мерщій! —
Фінгалко мій, скорчивши міну важливу,
Під сіно пожитки мої закопав,
Ретельно сховав дичину особливо,
В ногах мені ліг і сердито гарчав.
Собачої тої премудрість науки
Йому досконало відома була;
Узявся такі витворяти він штуки,
Що публіка з місця зійти не могла.
От сміху та дива! Вже тут не до страху!
Самі до команди: "Фінгалко, умри!"
— Не застуй, Сергію! Пусти-бо, Кузяхо! —
"Дивись — умирає".— З їх любої гри
Я сам милувався, розлігшись на сіні,
Та темно в сараї зробилось як стій:
На сцені так раптом згущаються тіні,
Як треба грозі зашуміти страшній.
І справді: над стріхою грім розкотився,
Ріка дощова у сарай потекла,
Актор мій розумний загавкав-залився,
А публіка драла дала!
Широкі ворота з рипінням розкрились,
Ударили в стінку, закрилися знов.
Я виглянув: хмара вгорі клубочилась,
І дощ на театр наш ішов.
Під зливою босі малята втікали
Швиденько до рідних дворів...
Ми з вірним Фінгалом грозу переждали
І вийшли шукать дупелів.
Переклад М. Рильського