І
Ніщо так не приваблювало Яриночку, як величезний диск Землі на темному оксамиті неба. Коли їй щось боліло, і вона плакала, аж заходилась, мама несла її до оглядової Вежі, примовляючи:
— А ми ось Землю побачимо!.. Земля така велика, гарна…
І диво дивне: як тільки Яриночка побачить над собою голубуватий диск, одразу втихає. Дивиться своїми зеленими оченятами — не змигне.
А як зіп’ялася на ноги, то, бувало, вчепиться за мамину руку і тягне до Вежі. Задере голівку й дивиться, дивиться. М’яке сяйво Землі радістю сіється в її душу — очі їй зблискують усміхом, а на щічках з’являються ямки. Може, коли б тут ще були діти, вона б з ними гралася, а так у малої тільки й розваги, що милуватися Зем-лею. Ото не відводить від неї очей і питає:
— Отам ви з татом ходили?
— Так.
— А в яких скафандрах — червоних чи золотистих?
— На Землі люди ходять без скафандрів.
— Справді?
— Авжеж. Землю вкутує атмосфера, і житла там не в гірських тунелях, як оце тут, а на поверхні…
— А метеорити? Вони ж можуть зруйнувати…
— Атмосфера захищає і від метеоритів — рідко який з них долітає до поверхні Землі, майже всі згоряють у повітрі.
— Як це?
Розповісти про повітряну оболонку, що вкриває міста й села, ліси і гори, було легше, аніж про річки, мо-ря й океани. Яринчина свідомість чомусь не могла вмістити такої картини. Може, тому, що найбільший басейн у їхньому Лунополісі має у довжину сто метрів і в ширину двадцять п’ять. Про які ж кораблі, шторми й острови можна говорити! І як їй поясниш: чому вода не ллється із Землі на Місяць? Доки не побачила навчального фі-льму про моря й океани, доти й не вірила, думала, що мама розповідає казку.
— А чому ж не видно ні людей, ні навіть кораблів? — дивувалась Яринка.
— Бо дуже далеко, — зітхала мама, — ох, і далеко від нас Земля!
А коли батько полетів до рідної планети у відпустку, мана показувала Яринці овал Чорного моря:
— Там зараз літо, наш тато купається.
Мала видивлялась до болю в очах, наче сподівалась побачити свого тата на березі моря.
Наступного земного року на відпочинок до рідного краю зібралась мама.
— А я? — розширились очі в Яринки, і в них було повнісінько смутку. — Хіба я…
— Ти ще маленька, як стебелинка, — мама пригорнула тендітне тільце, — от підростеш…
Випроводжаючи маму на космодром, Яринка заплакала, і батькові нелегко було потім заспокоїти мале-ньку доню.
— Ну, годі, Яриночко, ти ж у мене вже школярочка!
— Школярочка? — Мала схилила голівку і, взявшись у боки, хитро спитала: — А де школа?
Першої миті батько розгубився.
— Ну, я маю на увазі твій вік…
— А де школа? — повторила Яринка. — Я хочу до школи!
— Ага… так… — бурмотів батько, — школа… Ну, що ж, раз ти в Лунополісі одна ученичка — відкриє-мо школу вдома. Давай.
— Давайте.
Правду кажучи, батько спочатку думав, що це буде "гра в школу", а потім, коли почав… Адже донька мусить одержати освіту! І незабаром домашня школа запрацювала: в Лунополісі були науковці найрізноманітніших галузей, і кожен охоче погодився стати навчителем Яринки.
Але й тепер споглядання Землі було її найбільшою втіхою. Наче магнітом тягнуло дівчинку подивитися на Голубу Планету. І якщо батьки не мали часу, то вона сама йшла до Вежі — там уже до неї звикли. Забиралась на верхній майданчик і все дивилась, дивилась на велетенське округле дзеркало, що нависло над Місяцем. Про що вона думала? Які образи снувалися в її маленькій голівці? Минала година за годиною, а дівчинка сиділа камінцем. Тоді, бувало, підійде хтось із чергових і, торкнувши її за плече, лагідно скаже:
— А чи не пора, Яриночко, додому? Ти ж, певне, ще й уроків не повторила!
Яринка підведеться, проспіває "до побачення" і неохоче почапає до ліфта.
Їй часто снилась Земля. І з яким зачудуванням розповідала дівчинка свої сни! Наче вона летить понад гаями, річками, полями — летить високо, їй лячно, аж дух забиває, але й радісно водночас. А коли починає пада-ти, вся мліє від страху — от-от уб’ється! Та Земля підстеляє м’яку постіль, і Яринка жодного разу не вдарилась. А літала вві сні частенько.
Батьків її сни цікавили передусім як психічне явище — звісно, медики. Тато починав розвивати свою те-орію так званого парадоксального сну, коли в сплячої швидко рухаються очні яблука, наче вона за чимось стежить. І хоч моторні центри спинного мозку загальмовані — організм насторожі. Це, мовляв, бадьорість у сні, готовність до боротьби за існування — психічний стан, який людина одержала у спадок від своїх диких пращурів.
Мама, звичайно, заперечувала:
— Облиш, не треба заплутувати. То її враження трансформуються в хаотичні образи.
— Які враження? Вона ж не була на Землі!
— А фільми, а телевізор, а фото?
— А, а, а… — іронічно повторював батько. — То чому ж вона літає? І я літав отак у дитинстві, і ти теж, мабуть…
— А, — уже навмисне "акала" мама, — нашого батька не перебалакаєш. Краще ходімо, Яринко, до ба-сейну.
Йдучи під кам’яним склепінням тунелю, Яринка все щебетала:
— А чи є такі люди, що літають… без нічого?
— Це тільки вві сні, донечко, таке буває. Закони природи невблаганні… — Вона тяжко зітхнула, наче на серце наліг камінь.
— А чому тут дітей немає? — раптом спитала Яринка. — Відправили на Землю?
— Ні, тут дітей не було, ти — перша на Місяці… — Знову тяжко зітхнула мати.
Хоч як уникали батьки розмов про свою рідну планету, але настала хвилина, коли Яринка сказала бать-кам:
— Я хочу на Землю. Адже я вже не маленька? — Легенькою ходою підійшла до мами. — Ну, ось встань-те і побачите.
Мама, силкуючись усміхнутися, підвелася з крісла. Яринка стала з нею поруч — майже рівна!
— Ах ти ж хитрунка! — посварилась мама. — Наділа мої черевики на високих підборах.
— Одразу підросла, — докинув батько.
Жартами та сміхом тоді й відбулися, але це була, звичайно, тільки відстрочка. І не зогляділись, коли Яринка стала Яриною — дівонькою з великими розумними очима на блідому, ніби аж синюватому лиці. Зав-жди серйозна, може, аж занадто, вона викликала в матері якусь невиразну тривогу, передчуття лиха.
— Ну от… — сказала якось Ярина, коли скінчилася телепередача, і вони втрьох сіли вечеряти в малень-кому боксі, що правив і за кухню, й за їдальню. — Я скінчила програму середньої школи…