І Яків смутний повертається додому. Хоч і не поняв бабі віри, однак важко стало на душі од одної чутки, що в його дружина невірна. Понуро увійшов у хату і спідлоб’я глядить на жінку. І Катерина не привітала його, не кинулась, як завжди, йому назустріч, стоїть, як у землю вкопана.
"Що сталося з моєю жінкою?" думає Яків, пильно на неї дивлячись.
"Се не мій Яків,— думає молодиця,— таким поглядом він на мене ніколи не дививсь!"
Посідали — одно до другого слова не промовить: у обох тяжко-важко на душі. Далі Катерина й каже:
— Якове, може б я тобі поськала в голові, поки страва упріє.
Аж здригнувся сердешний Яків, почувши се, аж груди йому заложило.
— Добре...— ледве промовив сердешний і подумав собі: "Мабуть, не брехала баба".
Ох, щось же не добром у сій щасливій хаті віщує! Ангели ховаються за образи, а чорт увійшов у сіни і за клямку вже береться.
Розчісує Катерина голову Якова і приглядується, чи не заснув він; а сердешному чоловікові не до спання: серце в його на шматки розривається. Аж ось здається їй, що вже він заснув. От вона тихенько й виймає з-під себе ножа, а Яків хап її за руку.
— Жінко!.. Що се? — І закипіло...
Ангели, заплющивши оченята, тікають з хати, а чорт ускочив у хату, зараз собі і кубелечко звив у пічурці.
Не зовсім-таки й збрехала вража баба: не жінка зарізала чоловіка, а чоловік жінку...
Лежить молодиця, як скошена квіточка; з пробитим серцем, вся підплила кров’ю, а безталанний чоловік рве на собі волосся, б’ється в сиру землю... Пропало любе життя на світі! пропала й душа!..
Поніс чорт вражій бабі чоботи, та вже тепер і йому страшно до неї підступити — дарма, що чорт. От він настромив на махові вила чоботи та так їй і оддав, щоб і не доторкнутись до гаспидської відьми.
Відсіля ж то й вироїлась приказка. Се, мовляв, така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддав.