Серія ця мало сподобалася Мишкові. Він спинився, закрутив головою, почав переступати з ноги на ногу. "Ага, то ти такої?! — підсумував Кузьма Григорович.— То ми тобі ось ще поворожимо, затанцюєш, як ведмідь під сопілку!" І сипнув третю серію так, щоб зачепить "за живе". І зачепив. Удар був розрахований все ж таки так, щоб хрящі й кістки на писку залишились цілі, а Мишкові щоб дух забило. ї забило! Удар по храпах обізвався, мабуть, аж десь в голові, з очей іскри посипалися, і в носі закрутило, немов хто свердельцем штрикнув!
Це був зеніт. Мишко люто закрутив головою, люто чмихнув і враз, обернувшися задом до Кузьми Григоровича, кинувся навтьоки у спасенний закуток дядька Ониська Захожая, батька мого хрещеного. Кузьма Григорович послав Мишкові навздогін пару ударів по стегнах, ударів артистичних, роблених для вилясків, а не для болю.
Про цю подію Мишко через п'ять хвилин забув, бо був незлобливий; Кузьма Григорович теж щось не дуже довго переживав. Хіба мало клопоту людині в феодальному господарстві, коли в тебе лише десятина і три чверті землі. А жити ж якось треба?
Чутки по білому світі ідуть якимсь шпарким широким віялом.
Ще Савка й Свирид сиділи у Штеменків на призьбі і ділилися враженнями від сутички з Мишком, ще сонечко не збиралося як слід присісти за червону вечірню заграву, провіщаючи на завтра сушу й вітер, ще дід Восьмушечка, оточений хлоп'ятами, як старий пеньок опеньками, не встиг у розповіді своїй про війну дійти й до Дунаю7, як До Олександра Терен-тійовича почали стікатися чутки з усього села. Люди добрі та й недобрі переповіли йому всі подробиці Савчиного дня, а надто про те, як у Савки хитався міст під ногами, як він виписував там синусоїди, як схопив Мишка під микитки, як Мишко підчепив Савку лівим рогом, переклав на ріг правий і багато всякої всячини. Одне слово: клем-бом-бем, Савка вмер.
Олександр Терентійович спочатку зблід, потім у нього заблискотіли очі, почали роздуватися ніздрі, засвербіли руки, і він, тручи їх об полотняні штани, які носив ще на очкурі, нахвалявся: "Ну ж, хіба не прийде додому, а то я покажу йому і як лантухи на третій поверх носити, і як втішатися восьмушечками та чвертками... Затанцює у мене не дерев'яний міст через Берестову, затанцює у мене Савка, щоб не ліз, куди дурна голова несе..."
Дідусь Олександр накачував себе і накачував, аж поки ніс не посизів у нього, а тут і Савка вже біля Прихідьків заманячив. Ішов Савка, добираючи способу, як проскочити в клуню так, щоб проминути Олександра Тереитійовича. Не добрав. Старий стояв на воротях, як кажуть у казці, "з червоних чоботях"8, і Савка почув, як він лиховісно сказав:
— А йди вже, йди, не огинайся, бузувіре!
Виходу не було. Савка зайшов у двір. Тут його й згріб Олександр Терентійович.
Розправа провадилась феодальним способом за допомогою старої, що була вже не при ділі, супоні. Дідусь Олександр святив супонею Савку й приказував: "А будеш, бесуре, гроші розтринькувать, будеш страмити мене перед добрими людьми, будуть люди очі мені випікати: "Чий то лобуряка залився горілкою, що й бугая не розгледів?" А на ж тобі! На ж тобі! На! На! На!" ї застрибала супоня у Савки по спині.
Савка очуняв ще в Свирида на лавці, а тепер, побачивши батька, і зовсім опритомнів.
По другий бік вулиці, трохи навскоси, стояв на піщаних кучугурах завод Вуліха. Глянувши через його корпуси й труби, Савка побачив, що сонце вже чимало з'їхало на захід, вже, либонь, була чи не восьма година. Боже мій! Це ж швидко вже й дівчата будуть повертатися з хутора. І Марія з ними!
Дідусь Олександр лупцював Савку, вчив його, як треба жити на світі. Савка, ведмідькуватий, мало не в два рази вищий за дідуся Олександра Терентійовича, широкоплечий велетень, що одним порухом міг би з тієї супоні клоччя зробити, топтав-ся навколо батька, удавав, що вгинається, і бутів низьким, як Мишко, голосом: "Ой таточку, голубчику, більш не буду!" Це вже так заведено було проситися у Шахівці.
Дорога з хутора проходила серед вузеньких смужок піскуватої землі, де господарі сіяли коноплі. В нашому краю коноплі росли високі,— найвищий парубок у них міг би сховатися. Сюди, в коноплі, приходив і Савка ховатися, щоб здалеку глянути на Марію, як вона з дівчатами повертається додому.
На подвір'ї в Олександра Терентійовича панувало етичне безлюддя. Баба Дар'я сховалася за причілок хати і, розклавши під прославленою грушею-крем'янкою вогонь, варила молоденьку картоплю, вираховуючи, коли вже слід було вкидати галушки, щоб страва поспіла на ту хвилину, як Савка, діставши своє, вмиється біля колодязя, і вона йому скаже: "Сідай, сину, вже вечеряти". По другий бік вогнища сиділа на землі Варвара, богом покривджена старша сестра Савчина. Нишком витягаючи шию, щоб пересвідчитися, чи не передає куті меду 9 батько, навчаючи сина, вона водночас наставляла вуха в бік степу, звідки вітер доносив далекі відлунки пісні. "Тож і дівчата вже йдуть із хутора,— думала дівчина.— Це ж он і Савка до Марії прислухається, ач, аж навшпиньки зводиться!" Забувши про батькову супоню, Савка справді потягся в той бік, звідки линули відлунки пісні.
У Варвари до Савчиної Марії жило в серці два почуття. У селі склалося так, що хоч найкраще пісень заводила Вустя прихідьківська, так зате ніхто не вмів виводити так, як оця Сав-чина Марія. Чия вона, Варвара так і не знає, бо занесло її десь з Попівки — сюди, в Шахівку, в економію, люди з усього світу спливаються. Варвара ні на іякі роботи нікуди не ходила, навіть в безиківську економію, і тому голосу свого не обспівала в гурті, а співати хотілося, то вона'співала дома і за Вустю, і за Марію. Отож співання Маріїне припадало Варварі до серця, а сама Марія — ні. Яка ж вона Пара Савці? Мужичка необтесана, у воловні народилася, під яслами й помре. Всі, хто робить в економії, позагоряли, почорніли — аж страшно глянути! У того ніс полупився, а в тієї самої прихідьківської Вусті і ніс, і навіть щоки пооблазили. А гляньте на Марка Кубушку! Весь чорний, як циган, на плечах не сорочка — руб'я, штани побилися, пострьопалися, пацьорки аж від колін звисають, як іде — теліпаються, мух відганяють... А в Савки — лице чисте, біле, пшеничне. Стригтися Савка на Гору до Покотила ходить, носить польку. Марко Кубушка махряку чадить, а в Савки все папіроси, як не "Амба", так "Роза", а то ще купує легкий табак "Стамболі" і до нього у гарній коробці гільзи. Кодацький Іван приходив, учив Савку, як їх тютюном набивати. Савка не дуже-то цього діла навчився — дуже пальці товсті, так зате Варвара, дивлячися в щілину, все чисто зрозуміла. Тепер Савка й не думає нічого: поки з роботи прийде, вона йому вже наб'є півкоробки і сховає у клуні, щоб батько не набачив. Савка — мукобій. Учотирьох — Савка, Кодацький Іван, Свирид Ште-менко та Михайло Бондаренко-Коряк — за день п'ятсот лантухів наб'ють, з кожного лантуха по одній копійці і ще по чверті копійки! А Марійка ота за строк п'ятнадцять карбованців має, щоправда, на панських харчах, так що то за харчі — знає увесь світ! І чорна така, як халява, і сорочок, кажуть, всього тільки вісім надбала, а он Мотрі, меншій Варвариній сестрі, мати вже шиє п'ятнадцяту. Ні, не підходить Савці Марія — репана мужичка!