— Поки стара помре?
— Поки стара помре, от іменно. А кине її напризволяще: і люди засудять, і бог не простить.
Савка зітхнув.
— Ще не пізно, ходім до Пархома, посидимо вип'ємо пива.
— Про мене. До Пархома, то й до Пархома.
У Добреньці кутими возами ще мало хто їздив, доживали свого віку дерев'яні вози, таки справді дерев'яні, бо залізного в них був тільки шкворінь — залізний стрижень, такий, яким передня пара коліс зв'язувалась в одне ціле з усім возом. Все інше в дерев'яному возі було зроблене з дерева, навіть колеса, навіть осі. Колеса в дерев'яному возі були широкі, в розтань вони йшли поверх болота, в сушу не тонули в дорожній пилюзі. Особливо придавалися вони в, селах, розташованих у долинах на лівому березі Берестової. За своє доісторичне й історичне життя Берестова безліч разів міняла річище, то все ближче й ближче підходила до червоноградської гори, то, навпаки, посувала свою течію аж ген до узбережжя високого чорноземного степу. Ось цей простір між червоноградською горою і берегами високого чорноземного степу і засипала Берестова піском, білим, сипучим, глибоким. В пісках тонули всі лівобережні села на Берестовій, насамперед наша рідна Шахівка, а разом з нею Попівка, Петрівка, Олянівка, Добренька, Мартинівка, Вільховий Ріг, Обазівка і ще, ще...
Модерна залізна бричка, тобто бричка з кованими колесами, з безліччю залізних деталей, була найменше пристосована для роботи в наших шахівських пісках. Тонкі, гострі куті колеса врізалися в пісок по маточини.
Думаючи про це, я й досі згадую широкі, золотаві, терті й перетерті пісками дерев'яні колеса на дерев'яних возах. І не раз було, присівши під тином у баби Харитини За-хожаїхи, пильно придивлявся, як пливуть вони по піску, ніби спервовіку для подорожі по наших пісках створені.
Такимл возами їздили ще мало не всі добрянці.
І ось у тихий завулок, де лобода, глуха кропива, спориш і калачики буяли в первісній красі своїй, прохопився важкий тупіт коней і залізний брязкіт важкого кованого воза. Дерев'яний віз і по траві пливе, як по піску, пригне в колії калачики, та ось минає якийсь невеличкий час — і ті калачики починають підводитись, знову до сонця тягнуться, виголошують: "І я живу, і я дихати хочу і радіти під сонцем!" Тепер у провулку чувся не шелест полеглих тугих соковитих стеблин трави. Чути було, як важкі колеса карбували землю, різали стебла — байдуже, чи була це лобода, кропива, калачики чи навіть і спориш. Все лягало немов від ножа гільйотини, невблаганний удар, розпачливий хряскіт, зойк, і вже зелень прорізала гостра колія, чітко прокреслена вздовж завулка.
— Ой господи, що воно?! — скрикнула баба Марта, кинула кабицю, мерщій подалась до воріт, стала над ними — ворота були засторчовані шелюгом,— і з подиву за груди взялася. До їхнього двору під'їжджала бричка, така сама, на якій шахівські вантажники возять лантухи — з борошном на залізницю, із збіжжям з залізниці у млин. В бричку були впряжені гладкі сильні коні, звиклі возити по шістдесят пудів поклажі на гору і по вісімдесят з гори. Один рижий з кучерявою гривою, другий — гнідий. Обидва аж лиснилися, гостро стригли вухами, насторожено ступали ногами. Непокоїла їх і вузька, вся зелена вуличка, і півні на тинах, а найбільше жіночі голови в білих хустках, позав'язувані так, що кінчики тих хусток, як роги, над головами стирчали. А в баби Марти хоч не хустка була, а очіпок, та старовинний, як макітра завбільшки, треба ж було туди убгати все волосся, а коси в баби Марти як були, так і зостались до пояса, тільки що посивіли. Сиві клубки волосся вибиваються з-під очіпка, чорні, як вуглиною намальовані, брови і палаючий жар, насипаний у глибокі очниці! Побачивши бабу Марту, коні ще гостріше застригли вухами, ще вище почали забирати передніми йогами.
На бричці сидів хазяїн цих коней, здоровенний, русявий, в новому синьому циганському картузі з обтягненим у синю тканину козирком, в черкасинових штанях і такому самому черкасиновому піджаку, з-під якого виднілася нова сатинова сорочка в синю смужечку.
Гість не заводив бороди, як добрянські люди, стриг її зовсім, залишив тільки вуса, і були вони в нього як переспіла житня солома — якісь сіруваті. Пшенична солома, як золото, виблискує, аж сонце грає на ній, а перестигла житня солома, та ще з шахівських пісків, набувала того самого кольору, як і ці піски. Лице велике, довгасте, брови якісь чи то сіряві, чи рудуваті. Та вони й не значили нічого: їх і не бачив ніхто і не помічав — все його очі тьмарили — великі, сірі, як буває небо в найгарячіші дні.
Згодом десь зовсім зблизька гримнув грім, і одночасно з ним баба Марта почула слова, які, певне, належали прибульцеві:
— Приїхали! Мамо, відчиняйте ворота!
Від цих слів баба Марта остовпіла. Цього чужого чоловіка, здоровила, вона ніколи і в вічі не бачила. Він сказав їй:
— Яз Шахівки, Савка, приїхав забирати Параску...
Ці останні слова він вимовив уже біля воріт. Бачачи, певне, що баба Марта не швидко отямиться від здивування, він легко скочив з брички, підійшов до воріт і, скинувши каблучку, відчинив їх широко. Потім взяв рижого коня за вуздечку, почав ааводити увесь обоз до баби Марти у двір. Людські голови, які спочатку були повихоплювалися над тинами, тепер позникали. Як і в Шахівці, тут діяв споконвічний закон: коли робиться чуже діло, не лізь осою у вічі. А як не можеш зробити цього, то хоч сховайся за тин, за кущ, за причілок. І людські голови підкорилися тому дипломатичному закону.
Савка заводив у двір коней, баба Марта наполохано відступала перед ним. З огородів почувся стишений, вкрай піднесений жіночий голос: "Параско, чуєш, Параско! До тебе гості приїхали!"
Параска давно вже закінчила підготовку до зими, все викопала, пересушила, поховала в погріб, під повітку, в комору, на горище. Але на городі залишилися ще недогри-зені коровами капустяні качани. їх оце й визбирувала Параска. Визбирає, знесе під повітку, пошаткує сокирою — та й проміняє сусідці за кухлик молока для дітей. Почувши зойк з самої глибини сусідської калини, вона скинулася:
— Господи боже! Хто там? Які гості?
Та й опанувала себе, взяла в руки і, коли пішла з клунком у двір, пішла статечно, повільно, по-хазяйському. Серед двору біля брички стояв Савка, світив і світив сірими очима. У Параски потерпли руки й ноги, серце закалаталося. "Цить, чортова виграшка,— крикнула йому Параска.— Роби все без гарячки, без хапанини!"