І ось коні з міського вигону звернули вже у виріз. Віз починає торохтіти, коні — кресати копитами. Ще мить — і Чала рине в бурхливий потік пригод. Та Андріян Якович стане наперешкоді цьому з порожньою шанькою в руках. Цю шаньку — це торба така для вівса — він держить напоготові, щоб відразу, в першу ж секунду, як Чала здуріє, накинути їй на голову. У торбі Чала нічого не бачить. Від темряви кров її охолоджується, в макітрі прояснюється, дурість на розум обертається, і вона починає з усієї сили впиратися в брук, щоб не занесло її кудись у баюру разом з бричкою, Андріяном Яковичем і двадцятьма відрами порожньої тари!
Та того дня сталося все навпаки. Зібравши у червоноград-ських клієнтів порожню тару, Андріян Якович зайшов до Моника у харчевню, яка корчмою колись називалася, і потяг добру порцію,— не пива, звичайно. Настрій такий був у нього. Це завжди так, коли впаде мряка на серце; а кресне чаркою — і знову кров закипить, і світ стає рожевим і милим. Отож покінчивши з цим, Андріян Якович легко вискочив на передок брички, умостився там під стіною тари, цьвохнув батіжком, гукнув: "Но!"
Перші двадцять сажнів вирізу Гнідко ще мав силу стримувати легковажні пориви Чалої. Та коли Андріян Якович ще раз цьвохнув батіжком і ще раз "но!" гукнув, Гнідко звільнивсь від обачності, підкинув голову вгору і рушив за Чалою. "Молодець!" — схвалив його вчинок Андріян Якович і ще раз, втретє, замахнув батіжком і втретє ж весело скрикнув: "Но! Но, змії!" Змії зірвались і разом за ними з гори покотилася бричка із яловим своїм вантажем: двадцять дерев'яних ящиків і в кожному по двадцять порожніх пляшок з фірменими вуліхівськими етикетками... Ух, же ж як заторохтіли колеса, як ящики заскакали, як заспівали пляшки! Вся ця споруда була вздовж і впоперек перев'язана мотузами, такими точнісінько, якими селяни у возовицю прикручують рубля до гарби, тому ящики вистрибнули з воза не всі одразу, а в міру того, як їм щастило виплутатися з колоди і перевалитися через борт брички. Вистрибували вони весело: підскочить, метнеться вбік і, зробивши належну траєкторію, з мелодійним хряпанням осідає на землю. Барвисті скалки кометами підлітали вгору, довго чаруючи подорожніх своїм майже небесним сяйвом.
Перший ящик випав на самому початку вирізу, якраз проти садиби славетного Стратона Пріама, столяра. Ім'я Пріама згадується в класичній античній "Іліаді" 42. Та цей був не з тих Пріамів. Славетний Стратон був любитель геометричних наук, тверезо вважав, що найкоротша відстань між двома точками є пряма лінія, і намагався довести цю аксіому на практиці. Ішов від хвіртки до дімочка по прямій і обзивався до жінки голосно: "Ллянь, Нюро, іду пріамо, пріамо..." Гімназистів у цей час у Червонограді було вже досить, двоє навіть квартирували у самого Стратона, отож зрозуміло, звідки в Червонограді на Полтавській вулиці Пріам узявся.
Зачувши шалені струси у вирізі і грайливу симфонію від битого посуду, Стратон Пріам підвів голову над верстатом, прислухався, пройшов через двір до хвіртки, заглянув у виріз. По вирізу мчала Андріянова пара; сам Андріян сяяв почервонілим носом — від пива такі носи не бувають. Провівши Андріяна Яковича поглядом, Стратон зітхнув і, не обертаючись, зиркнув назад. Нюрка стояла на гайочку — спробуй втекти від такої!
Кость Гайдар тільки мріяв вкрити хатину свою залізом. Насправді вкрита вона була очеретом. Одна жердина, якою вшита була покрівля, відійшла, бо перегнила лозова каблучка, що тримала її. Гайдар примоцював жердину і — замріявся. Він був мрійник: грошей не мав і двадцяти карбованців і все мріяв відразу вхопити сто тисяч. Аж сто тисяч! І так легко було досягти цього щастя! Заплющ, добрий чоловіче, очі — і всі багатства земні твої! Так він і робив: заплющиться і оглядає купи не якихось там мужицьких троячок, а тих, з якими має діло панота, от хоча б і той-таки сусіда його Деркач. У вирізі заторохтіли колеса, гуцикнула у вибої бричка. Гайдар розплющив очі і побачив, як з бруківки метнулась угору комета з сапфірів 4 хризолітів44, аквамаринів45. Блиск дорогоцінностей сп'янив чоловіка. Може, це низом промчав Чінгісхан 46, розкидаючи золото, чи якийсь новий Гарун аль Рашид47!! Він поспішив спуститися на землю, пройшов швидко до вирізу і тут його мов обухом у лоб вдарили Манжосові слова: "Андріян — на своєму коні. І — уяви — зранку!" Манжос явно заздрив Анд-ріяну Яковичу. Справжнє його прізвище було Дробот. Та, менджуючи кіньми по ярмарках, став Манжосом. Жінка його Дроботихою так і залишилася; вона була спеціалісткою пр бубликах з маком. Ні Манжос, ні жінка його на Гайдара навіть не зиркнули: дурня ж такого світ ще не бачив! Узяв та й випустив з рук своє щастя! Сусідка його, Шкуратиха, що спеціалізувалася по продажу на базарі печеного житнього хліба, була чепурушка. Тож принесла Гайдареві чобітки, щоб прибив їй нові підківки, срібні, з музикою. А любила хильнути, і в отакому стані небесних переживань зовсім спустила з уваги, що, ховаючися від свого Шкурата, засунула гроші в чобітки, і чобітки ті так і залишила у Гайдара. "Гарна молодичка! — глянувши їй услід, промовив Гайдар.— Коли б отакі були всі молодички на світі, як би ж то людям розвиднілося!" Гайдар любив дивитися на гарних молодичок. Тож, не відкладаючи діла в довгий ящик, взяв чобітки в руки і витяг звідти серветочку в сині прожилки, а в серветочці грошей п'ять разів по червоненькій, сім по синенькій ще й зелененька троячка зверху, разом вісімдесят вісім. От тобі і щастя, Костянтине, припливло само в хату, бери його, хапай, ховай і роби так, щоб рука не тремтіла. Так де там! Гукнув оту Шку-ратиху Нюську. Як та прийшла, сказав: "А скільки в тебе грошей в отому чобітку було сховано?" Бідолашна Шкуратиха, мов у жар ступила, закліпала чорними, як кіч, віями і відразу ж стрельнула: "П'ять по червоній, сім по синенькій ще й трояк зверху". Мовила і пошкодувала. Яка ж дурна, божевільна! І що було б сказати: шість червоненьких і шість синіх!.. А тепер уже пізно. Гайдар простяг серветку в сині прожилки, мовив: "Правду сказала. На, візьми..." Такі в Гайдара сто тисяч! Можна щось добре про нього сказати після цього?!