У баби Харитини була своя сила. Пораючись по господарству, вона не відчувала її; ця сила їй ні допомагала, ні шкодила. Та тільки приходила до недужого, ця сила оживала, вливалася в груди, у вічі, у вуха, неначе аж струмувала з пучок. І тоді баба Харитина бачила те, чого інші не помічали; бачила, як б'ються живчики на скронях і на руках у хворого, бачила, що робиться у нього за плівкою зіниць, відчувала, як тече кров його в жилах. І бабі Харитині було легко на серці, коли бачила, що шкіра у хворого посіріла тільки зверху, а глибше — здорова, що кров у жилах на життя ллється, що недуга така, що перебороти її можна. Але було й інше: гляне на недужого — і враз серце обірветься і моторошно стане, бо ця рожева шкіра тільки зверху здається живою, насправді ж вона вже почала омертвлятись, очі, спрямовані на тебе, нічого не бачать, вони дивляться всередину і жахаються, бо бачать смерть.
Коли баба Дар'я покликала Харитину, та, ще й до дверей не дійшовши, відчула, як їй почали підгинатися коліна і почало терпнути тіло. З цим і в хату ввійшла, в хату нову, простору. Колись ставили хати з манюсінькими віконечками, низькою стелею, так, що високий чоловік мало не до сволока сягав головою.
У Марії хата була збудована по-новому: великі прозорі вікна з кватирками, висока стеля, ікони в кутку нові, аж сяють золотом, замість звичайного полу — дерев'яна кровать; біля скрині стояв комод, засланий вишитим рушником з череп'яними півниками зверху. Кровать була широка, велика, зате піч Нестір Степанович по-новому поставив: невеличку, акуратненьку; сама піч була в біле побілена, а дзеркало комина — в голубувате, не пересинила — синього каменю ледь-ледь в крейду поклала. Вздовж обох вільних стін бігли вербові широкі лав , але біля переднього краю столу стояли лозові стільці, такі гарні, з гнутими спинками. На вікнах висіли білі запинальця, проте поодсувані, щоб дати хід сонцю до калачиків і фуксій, які буйно зеленіли й цвіли. Калачики й фуксії були і в баби Харитини, але на малюсіньких віконечках вони росли кволо, були якісь покручені, з дрібненькими листочками і такими самими дрібненькими квітами, а фуксія і взагалі в баби Харитини майже не квітла.
Всі ці деталі бачила баба Харитина й не бачила; не це було на душі, не цим жило серце. Сіла біля Марії, поклала Марії руку на голову. Хвора палала в жару, а баба Харитина відчувала за жаром цим холод. Баби Харитини Марія не пізнала, лежала непритомна, важко дихала. "Вона до ранку помре,— подумала баба Харитина.— І чим я їй, бідолашній, темна, невчена баба, допомогти можу?" Зітхнула. Підвелася і сказала бабі Дар'ї: "Моя тут несила. Ідіть до Мартина Микентьовича".
Привезли з Мартинівки Мартина Микентьовича. Це був відставний військовий фельдшер, слава про нього котилася по всіх довколишніх селах. Сивий, з сивими вусами, в білому кітелі з іржавими плямочками, він був зосереджений в собі, мав вигляд суворий, стояв від людей на дистанції. У нього була такса: десять копійок за візит: на копійку він з'їсть хліба, на копійку молока, а решта піде про чорний день. Він сидів довго біля Марії, вислуховував, пробував пальцями і заразом слухав бабу Дар'ю про те, де взялася хвороба і що діялося з молодицею. Як все вислухав, оглянув, попальцював, сказав: "То в неї всередині запалилася кишка, нарив прорвався, гній розтікся по очеревині, і вже ніщо в світі молодиці життя не врятує".
Кузьма Григорович лагодив свинюшник новому священикові. Отець Кузьма був такий же кошлатий, як і сам Кузьма Григорович, тільки молодший. Священик відпилював по мірці дошки, а Кузьма Григорович прибивав їх. Говорили про новини в селі. Кілька часу тому в рівчаку біля кладовища знайдений був чужий чоловік, його поховала громада, і ось вчора з міста приїхали лікарі, щоб анатомувати труп. Слово це було тяжке для Кузьми Григоровича, і він вимовляв його по-своєму — натомирювати. Він з братом Марком Григоровичем відкопував могилу, все бачив і тепер переповідав священикові. Була підозра, що західько помер не своєю смертю; треба було поглянути, чи у нього всередині все гаразд. З тиждень тому в Попівці селяни піймали конокрада і своїм способом з ним розправилися: підіймали високо вгору і кидали сидінням на землю, щоб відбить печінки. Мабуть, і відбили.
Отець Кузьма був людиною порівняно молодою, ще не очерствів серцем, тож слухав Кузьму Григоровича, а думав своє: "Яке страшне життя! І не покарати не можна, але ж убивати живу людину! Моторошно..." Кузьма Григорович тим часом сказав: "Крижанівський розтяв його, всередині все було ціле..." — "Слава богу!" — думав отець Кузьма, радий, що це не діло рук попівської громади. І саме в цей час рипнула висока глуха хвіртка, в двір зайшла баба Дар'я. Обидва відклали інструмент. Отець Кузьма витер хусткою руки, хоч вони й сухі були, і зразу ж пішов з бабою Дар'єю до хати вислухати її, Кузьма Григорович витер лоба і подумав: "А чого це вона?"
Отець Кузьма посадовив бабу Дар'ю проти себе, спитав: "Що у вас сталося?" — і уважно дивився на неї своїми темними красивими очима. Як і Кузьма Григорович, він знав, що в сім'ї баби Дар'ї все благополучно,— ще вчора тільки зустрічав на вулиці Варвару. Та привіталася приязно з ким, спокійно, без слідів збудження. Коли це так, то чого ж вона прийшла?
Священики в селі посідають особливе місце, і до них завжди линуть жінки — всякі мироносиці, святенниці, а то й просто нещасні, яким, може, справді хочеться почути слово утіхи й розради. А з того часу, як отець Кузьма овдовів у тридцять літ, до нього почали приходити сільські жінки вже з іншою метою. З рік тому до нього прийшла одна, вже в літах, з слідами колишньої вроди на обличчі, заміжня, з доброю славою на селі. Звали її Килина. Прийшла серед дня, принесла смажену курку і, як залишилися вдвох, сказала: "Ви вдівець і людина молода. Без жінки ні один чоловік — в сані він чи без сану — обійтися не може. Звісно, молоді є вдови і молодиці. Та що б я вам порадила? Не тягніться, до таких. Зайде в тяж, а у вас сан. Краще — як жінка закрита літами, рясним родом".
Отцю Кузьмі без жінки було важко, він аж набряк від почуттів до них. І ось перед ним сиділа ця ще принадна і готова на все жінка. Він потягся до неї, і вона сказала: "Завісьте вікно з вулиці і двері защепніть". Коли він це зробив, наблизився, тремтячи, до неї, вона погладила його по голові і промовила віддано: "Бідненький! Бач, як за цим ділом скучив!" І весь час гладила, поводилася з ним обережно, навіть ніжно. І з того часу почала заходити до нього. Отець Кузьма звик до неї і, коли довго не було, аж скучав. Тепер він дивився на бабу Дар'ю, і грішна думка в голові мигнула: "Може, й ця така? Мати восьми чоловік дітей? У Килини шестеро". Але цю думху одразу ж відігнав: навіщо кидати тінь на людину отак собі навмання! Присів на стілець і чекав. І вона сказала: "Марія Савчина помирає..." Отець Кузьма не сподівався почути таке, аж сахнувся, якийсь час мовчав, потім скрикнув: "Господи, як же ж це сталося? Я два чи три дні тому зустрічався з нею, і вона була при повному здоров'ї... Ах господи!" Отець Кузьма розхвилювався, випив трохи води з вином — цей напій завжди стояв на столі у нього — і почав збиратись на требу. Баба Дар'я вийшла, щоб почекати його біля гакку.