Пріська-Прісінька-Пріся була чудна відьма. Ну й підхопила б: "Еге ж, десятку давай, а ще краще п'ятнадцять!" Так ні ж! Замість цього скрикнула: "Що ти, Савко, сказився? І п'яти назіть багато!" — "Ет, що там ти тямиш! — відповів Савка.— Ти тільки відроби! Відробиш? Еге ж? А гроші... А гроші я зараз. Ось гроші...— Савка відкинув полу піджачка, сірого бавовняного в світлу смужечку, застромив руку в кишеню і витяг її назад уже з червоною кредиткою в пальцях.— Візьми, люба... Ти тямиш? Зо мною краще миром, ладом, аніж війною!" Про воєнні здатності Савки Пріська чула і знала. В селі довго говорили люди про те, як Савка двічі ударив свого рідного троюрідного брата. Лежав той на дорозі непритомним до ранку, потім ще в матері на полу очунював два тижні. "Я не візьму десятки,— сказала Пріська.— Не треба, Савко, сховай".— "Як ти мене все не розумієш! — скрикнув Савка.— Я й двадцять п'ять дам, тільки відкрути все назад! Чуєш?" І він знову за плечі її схопив. "Я чую,— відказала Пріська,— заспокойся тільки, живою пусти..." Савка відпустив, сів на лазу і, витираючи піт з голови, спитав: "А як воно станеться?" — "А так,— відповіла Пріська, спрямувавши на Савку свої бездонні тьмаво-сірі озера.— От ти підеш додому і коли, доходячи до Прихідьків, кішку побачиш, то не лякайся. Навпаки, сам у наступ переходь, склади пучку і осіни ту прояву святим хресним знаменням. Коли ж вона нявкне, скрутиться і одразу зникне, мовби провалилась крізь землю, то ото й буде знак тобі, що все діло вже відроблене, ніхто на східцях до церкви не спотикався: А коли спотикання не було, то не буде і наслідків того спотикання. Не треба мені десятки, з мене й п'яти вистачить!" — "То раки назад лазять,— сказав стомлено Савка.— Мені б тільки допомогло, відкрутило, відробило назад!" Він відсторонив Прісьчину руку з десяткою, важко підвівся і важко ж рушив додому, а йдучи, все відчував на собі тьмаві озера Прісьчиних очей, і вони казали йому: "Дивися, Савко! Пильно дивися! То й побачиш. Скажи сто разів: "Нечистий, з'явися!" — і він з'явиться!" Савка слухняно проробляв усі операції, які його навчила робити Пріська,— і сталося чудо! Не доходячи до прихідьківського двору, він побачив, як з кучугур вискочив чорний кіт і побіг навперейми Савці, І тут сталося так, що, повільний взагалі, Савка моменту не проґавив, склав пучку правої руки, підняв ту руку так, що хресне знамення лягло просто на кота. І як же ж той кіт несамовито нявкнув! Як підстрибнув у повітря, ніби його хто оперезав вогняним прутом, і тут-таки зник, немов провалився крізь землю. Отож. Пріська сама була поробила Марії, сама ж і відробила. Так гонорар же який мала за це! Не минуло й місяця, як вона вже пишалась у новому ситцевому платті, в сатиновій керсетці і білій батистовій блузочці англійського строю. Інші скажуть: фантазія! Ще інші: самонавіяння! Ще інші: гіпноз! Але що б не було — Савка ожив, і Марія ожила. І ось вони, упокоєні, приховуючи щастя своє від людей, простують у двір до Олександра Терентійовича і Дар'ї Олександрівни провідати недужого батька, з родом побачитися і себе показати.
Коли Марія приходила, Варвара мовчала. Розумом вона розуміла, що Савці було добре з Марією, але ж люди не логікою живуть, а почуттями. Почуттями Варвара не з Марією була. Може, їй болісно, що скільки літ вона доглядала Савку, в люди виводила, мила голову, розчісувала, на гулі виряджала, а тепер всьому прийшов край: забрала Савку Марія! І вона мовчала. Навіть "здрастуй" не казала, коли в хаті, крім неї самої, ще люди були. Коли ж сам на сам з Марією зустрічалася, то сяк-так стулить губи і видушить з себе: "Здрастуй і ти".
Тим часом двір Олександра Терентійовича оживав. З клуні, де колись в літню пору Савка жив, виходив Степан, з комори — Катря, в коморі стояла її примістка; з якихось інших кутків — молодші — Петро і Ярина. Один по одному у дзір заходили жонаті сики з жінками й дітьми: Вихтор з Лукією, Андрій з Галькою, Семен з Ониською, і за кожною парою — вервечка дітей. Не минали дідусевого двору, а надто, як він захворів, і одружені дочки. Частенько у свята зазирала до нього Санька з Гнатом, Мотря з Дмитром, і теж з вервечкою внуків і внучок.
Обідати сідали не в хаті, а надворі, під знаменитою груш-кою-крем'яикою. Лаштували довгі столи, а біля них ставили нашвидкуруч поскладані лави, ослони. Колись давно Олександр Терентійович попиляв був на короткі колоди стару вербу, що споконвіку росла за хатою; тепер ці окоренки підкочувались до столу і правили гостям за стільці і ослони. Стіл накривали чистими полотняними скатертинами і заставляли мисками й пляшками.
Раніше в Шахівці з напоїв тільки й знали, що горілку та сирівець. Тепер, коли в селі виріс завод Вуліха, до горілки і сирівцю додалося ще й пиво. Треба сказати, що в Шахівці жив ще один чоловік, Пархім, одна нога у нього була коротша за другу. Старі люди давно позвикали до особливості Пархомової ходи. Ми ж, малеча, дивлячися, як кульгає Пархім, тихенько скандували про себе: "Руб двадцять, руб двадцять!"
Відкинутий каліцтвом від млина, станційних пакгаузів і тих силових професій, де орудували мускулами шахівчани, Пархім знайшов собі притулок у червоноградського купця Шпи-таленка, в магазині, на посаді "одна нога тут, друга там!" Отам і виявилися у Пархома торговельно-комерційні здібності. Одружившися, він з допомогою свого патрона відкрив, так би мовити, його філіал в Шахівці. Філіал цей мав універсальний характер: крім солі, дьогтю й крейди, тут можна було ще купити папірос "Роза".
Отож у ті часи шахівчани, старші віком, дотримувалися давніх уподобань і тютюну не курили, а нюхали. Тримали нюхальний тютюн у гарно поспилюваних і красиво оздоблених коров'ячих ріжках. Дуже зручний пристрій — ріжок! Відіткнув чопика з вужчого боку, і золотиста потерть так і поллється на широкий ніготь великого пальця, підпертий бар'єрчиком із зігнутого указового пальця. На тому нігті незабаром утвориться іскриста гірка, яку одним подихом і спроваджували люди кудись у просторі носові надра. Після цього наставала пауза. Обличчя тютюноспоживача набирало вичікувального, напруженого вигляду. Далі — вибух! Катастрофа! Заправлена тютюном людина чхала і чхала часом так, що й луна в лузі обзивалася. По цьому епоха катастроф закінчувалася, обличчя тютюночхача оповивала щаслива, задоволена посмішка. Молодші діди з покоління отих чхачів замість коров'ячого ріжка мали при собі табатирки — доморобні й куповані; дерев'яні й жерстяні — розмальовані. Табатирку, надто помальовану, жерстяну, було зручніше носити в кишені: опуститься вона туди, притулиться до ноги і лежить лагідно, не муляючи. А ріжка не знаєш де й примостити! Хто в кишеню сунув, хто за пат зуху, хто до пояса примоцьовував. Еге ж, добра була річ жерстяна табатирка мальована, але й вона мала якісь вади. Уявіть, що пальці у вас після чепіг, ціпа, сокири, лопати — як два добрі цурпалки, і спробуйте тим механізмом набрати з табатирки пучечку тютюну. Та ні за що в світі не наберете! З ріжка це куди легше робити!