В цей час Савка спав на примістці у Марії, і не тільки в Марії, а й з Марією. Так тоді заведено було. Натомлені за день,— він — лантухами, важким танцюванням навколо тих лантухів, вона — сапкою, сонцем, цілоденною спекою і довгою дорогою,— вони, обнявшися міцно і націлувавшися, позавмирали. Кажуть, нема сили, могутнішої за ваблення. І це, можливо, так. Страшна, незборима це сила. Все, що живе на світі, прагне попаруватися, щоб залишити після себе свій рід.
Але в тієї ж людини є щось могутніше за силу ваблення. Це її моральні сили.
Вони обоє лежали разом на вузькій примістці, але Марії й на думку не могло спасти віддатися Савці. Так само й Савка не міг помислити звести з розуму Марію. Проти сили пристрасті вони виставили непереборні моральні вали, вироблені впродовж століть. Як набирсувалася, Марія прилягла Савці на груди почала розповідати. Адже за тиждень скільки всього назбиралося!
На хуторі було дві казарми — одна для дівчат, друга для хлопців. Дівчачу казарму після вечері замикав дід Бардадим і сам лягав спати під дверима казарми.
Савка добре знав Левка Бардадима і, як Марія стихла, сказав:
— Літ п'ять тому у нього й бриль був, та з того часу, як його пожували голодні воли, почав шапку носити, літо й зиму, отаку руду-руду, з овечого смуху. Чи, може, нову вже купив?
— Та ти що! — засміялася Марія.— Бардадим — нову? Світ ще ж не став догори ногами!
І ось оцей Бардадим і мав на обов'язку боронити від хлопців дівчачу казарму; хто ж набридав, міг і карбачем потягти. А дівчатам скучно самим спати, а надто тим, у кого тут, на хуторі, свої хлопці. Треба діда Бардадима обдурити. А як це зробити? Була на хуторі одна пришелепувата дівка, Фійонка, груба, тілиста, негарна. Дівчата й навчили її: "Хоч хлопці обминають тебе, так чим не козак Бардадим? Що з бородою? Дарма. Тільки волі йому не давай". От увечері як полягали всі спати, підлізла Фійонка до Бардадима, торсає його, бо він уже й задрімав був. "Чуєте, чуєте, це я, Фійонка, лягайте зі мною, тільки волі собі не давайте: як буде байструк, то вам баба і бороду вискубе!" Дідові й сподобалося, що не сам буде м'яти солому, пригорнув Фійонку до себе. Подобається йому Фійонка. І він Фійонці сподобався. Як почали товктися, то Бардадим і про все на світі забув. А хлопці пробрали покрівлю в дівчачій казармі і шусть один по одному через ту дірку в казарму. А серед них і пришелепуватий Пантюшка; в дірку влізти вліз, а далі зачепився за торчину сорочкою і завис. Сорочка дебела, полотняна, то він як закричить: "Каравул, хто в бога вірує, рятуйте!
Головним управителем в економії був Матісон, Григорій Олександрович; на хуторі ж провадив господарство помічник того Матісона — Ройко Іван Васильович. Так ось цей Іван Васильович вечорами їздив грати в карти до одного хуторянина, у якого літували дома сини-студенти. То й трапилося йому повертатися додому саме в той момент, як здійняв галас Пантюшка!
Марія розповіла докладно, що робив при цій несподіванці Бардадим, як тікали назад через ту дірку хлопці, як зняли з торчи ни Пантюшку і як він смішно розповідав управителю про подію: "Усі полізли дівчат лапати, то і я. Хіба я не такий?"
Діла, звісно, Ройко всього розкрити не міг. Досвідчений Бардадим змалював справу так, що він перший викрив Пантюшку, здійняв крик, після чого Пантюшка, перелякавшися, схибнувся та й завис на сорочці. Частина хлопців встигла повтікати до появи в казармі Івана Васильовича через ту-таки дірку, а Гонтар Микита, Скида Кирило з Добреньки та олянів-ський парубою Василь Лусь позабирались на бантини, поприлипали до покрівлі. Хоч Бардадим і вертів запаленим віхтем, вишукуючи злодіяків на тих бантинах, але робив це так уміло, що Іван Васильович так-таки й не побачив нікого.
Савці були це знайомі картини. Бо й він підпарубком, поки не пішов до Кричевського у млин, довгий час крутив хвости волам в економії — і на головній садибі, й на хуторі.
Він посміявся разом з Марією, надто з пригоди дурного і нешкідливого, богом покривдженого Пантюшки, який, коли молодь увечері збиралася гуртом співати, ходив від дівчини до дівчини й цікавився: "А з тобою поженихатися можна?" Він і до Марії підсипався. Марія відхазала йому: "А чого ж, приходь, тільки не забудь хромових чобіт на рипах узути!" А в того Пантюшки не тільки не було хромових на рипах чобіт, а взагалі ніяких. Ходив він від снігу до снігу босоніж, і ноги його, побиті травою, стернею, будяччям, вкривалися таким панциром, що по стерні босий він краще бігав, ніж хто взутий. Мав він батька й матір, але ті взувачку тримали на сніг і морози — споконвічні злидні там трансформувались і обернулись на скнарість. Маріїна відповідь Пантюші не сподобалась. "Ти ба, яка горда! — сказаз він.— Прийде коза до воза, тільки воза не буде!"
Вислухавши розповідь, Савка беззлобно сказав:
— Пантюшка такий!
Обоє стихли, помовчали. Марія зручніше вмостилася Савці на грудях і сказала:
— А в Олянівці знов таке діялося, що страх! Савка насторожено поворухнувся, спитав:
— Знову відьма!
— Та бог його знає, а учинилося таке, що люди не знають, що й думати!
Розповіддю про Пантюшку закінчився сеанс побутової реалістичної прози. Почався сеанс романтики. Але тут я хочу зробити зауваження. Справа ось у чому. В ті роки майже вся наша Шахівка була поспіль неписьменна, надто дівоцтво, а тим більше жіноцтво. Радіо не було, газет не було, телебачення не було. А люде, жили. І не хлібом єдиним. До хліба була ще й література, та і яка ж! Додам ще.
Тверезий реалістичний побутовий жанр, який тоді панував у літературі, здався б шахівчанам нашим якимсь пісним, приземленим, безкрилим. Ця література розповіла б їм,— коли б вони вміли читати,— про те, як живуть хлопці й дівчата по якономіях, волам хвости крутячи. Тим, хто не знає, як крутити волам хвости, може, це й здалося б екзотикою, новиною, бо людина про нове щось дізналася. А яка екзотика й новина у волячому хвості для отого Пантюшки, для отих олянівських і добрянських хлопців, що через дірку в покрівлі до дівчат у жіночу казарму лазили? Для них це остогидлий натуралізм.
І в Шахівці у нас, і в Олянізці, і в Добреньці, і в казармах на хуторі генерала Безака-Бёзика добрі люди в літературі віддавали перевагу світові ірреальному, сказати б, відьомському. І яку літературу творили вони на тій ефемерній основі!