— Ех, ти! — презирливо кинув Сашко. — Хіба це сокирою роблять? А пилка навіщо? Цілу колоду зіпсував!
Навіть Липучка дивилася на мене так, що я зрозумів: вона не тільки захоплюватися уміє — і своє знамените "ой" по-різному промовляє:
— Ой! — глузливо вигукнула вона. — Сокиру тримати не вміє! Дрова хіба ніколи не рубав?
— А навіщо йому рубати? — відповів за мене Сашко. — У них там у квартирах і газ, і парове опалення… Що завгодно для душі! А ще лементував: "Мандрувати, мандрувати!" На екскурсії тобі їздити, а не мандрувати!
"Я ПРИЇХАВ! ПРИЇХАВ!"
Коли ми поверталися з річки, пагорб уже не був зелений. Та й усе місто можна було назвати швидше не Білогорськом, а Темногорськом. Дорога здалася мені набагато довшою і крутішою, ніж уранці. Я подумав, що літні дні дуже довгі і коли вже встигло стемніти — значить, зовсім пізно. На додачу до всього у мене щось перекочувалося у животі й неприємно посмоктувало під ложечкою.
За цілий день я з'їв усього два немитих гірких огірки і шматок черствого чорного хліба. Все це зберігалося у Сашка в зеленому наметі. Правда, Сашко збігав у місто і приніс звідти миску гарячого супу, але віддав її шпіцу Бергену. А нам з Липучкою він не дав супу, бо ми, на його думку, повинні були тренувати свої шлунки і загартовуватися, як майбутні моряки.
— Отакої, "загартовуватися"! — скімлив я, заздрісно позираючи на шпіца Бергена, який шумно хлебтав з миски димний, пахучий суп. — Аби далеко попливти, тоді інша справа! А це ж тут, поблизу, будемо крутитися. Навіщо ж нам гарт?
"Сам, либонь, наївся досхочу, коли шпіцу по їжу бігав!" — так я зі зла думав про Сашка, піднімаючись на пагорб і від голоду відчуваючи слабість у ногах. Що б сказала мама, якби довідалася про сьогоднішній день! Адже вона скільки разів повторювала: "Ти повинен поправитися, ти повинен поправитися! І їж в одні й ті ж години — це найголовніше!" Слухаючи мамині слова, я тільки посміхався, а от зараз я відчув, що їсти вчасно — це, може, й не найважливіша справа, але, в усякому разі, дуже важлива.
Згадавши про маму, я з жахом згадав і про те, що досі не надіслав телеграму. А мама ж перед від'їздом наказувала: "Перш за все дай телеграму. Перш за все! Бо ми всі тут збожеволіємо. Пам'ятай, адже у бабусі хворе серце!"
"Мабуть, усі вже давно збожеволіли!" — подумав я і подався на пошту.
У Білогорську все близько, і пошта теж була зовсім поряд із дідусевим будинком.
Напівкруглі віконця на пошті були вже закриті фанерними дощечками, і тільки одне світилося: там приймали телеграми. Біля віконця з бланками в руках стояло кілька чоловік.
Я ще жодного разу в житті не посилав телеграм, але знав, що телеграма повинна бути зовсім короткою. "Це добре, — подумав я, — менше помилок нароблю". До того ж у мене болів середній палець: від пилки на ньому вискочив біленький, ніби гумовий, пухирець.
Текст телеграми я придумав одразу: "Приїхав поправляюсь Шурко". Ніби коротко і ясно? Та виявилося, що не так уже й ясно. Два питання одразу почали мучити мене: "приїхав" чи "пріїхав", "поправляюсь" чи "направляюсь"? Я намагався змінити телеграму, щоб у ній не було жодної ненаголошеної голосної. Але в мене нічого не виходило. Боячись, щоб телеграфістка, як Андрій Микитович, не вліпила мені двійку, я удався до свого старого, випробуваного способу: написав сумнівні літери так, щоб не було зрозуміло: "и" це чи "і", "а" чи "о". "Одне слово, важко бути двієчником з рідної мови, — сумовито подумав я. — Навіть телеграму по-людськи не напишеш!"
В останню мить я раптом згадав, що мама ж ніколи не називала мене Шурком. Закреслив "Шурко" й написав "Сашко". І як це мене за один день уже привчили до нового імені?
Біля віконця залишилося тільки двоє. Переді мною стояв чоловік у білому солом'яному брилі. Спина його, і без того трохи сутула, зовсім згорбилася, коли він нахилився до віконця.
За скляною перегородкою сиділа літня телеграфістка зі зморшкуватим обличчям. На кінчику її носа вмістилося одразу дві пари окулярів. Проте дивилася вона поверх облізлої коричневої оправи, і я не міг зрозуміти, навіщо ж вона так обтяжує свого носа. Кожну телеграму стара неголосно прочитувала й робила це з таким сердитим виглядом, ніби той, хто написав телеграму, особисто перед нею у чомусь завинив. А втім, побачивши чоловіка у солом'яному брилі, вона просунула у віконце руку, забруднену ліловим чорнилом, і привіталася.
— Наша Лялечка геть забула про ангіни, — сказала вона. — Не знаю навіть, як вам дякувати!
— А ось прийміть телеграму й відправте швидше. Це, уявіть собі, дуже важливо, — відповів чоловік у солом'яному брилі. Голос у нього був хриплуватий, але дуже лагідний і співчутливий. Таким ось голосом лікарі запитують: "Як ви себе почуваєте? На що скаржитесь?"
Телеграфістка обережно, самими пальцями, мов дорогоцінність яку, взяла бланк і почала шепотіти:
— "Москва, Ординка…"
"Моя вулиця!" — мало не вигукнув я. І мені раптом здалося, що я поїхав з Москви давно-давно, хоча насправді це було лише позавчора.
Телеграфістка довго не могла розібрати номер будинку. Але не запитувала, боячись зайвий раз потурбувати чоловіка в солом'яному брилі. Нарешті вона знову зашепотіла:
— "Будинок шістнадцять, квартира сім…"
Я завмер.
— "Чому не приїхав Сашко? — шепотіла телеграфістка. — Хвилююся, телеграфуй. Батько".
У мене, як то кажуть, мову відібрало. Батько? Тут мій батько? Та одразу ж я збагнув, що це не мій батько, а батько моєї матері — отже, мій дідусь! Телеграфістка вже почала була підкреслювати слова в телеграмі, але я зупинив її:
— Зачекайте! Зачекайте! Я приїхав! Приїхав! Слово честі, приїхав!
Я побачив, як здригнувся солом'яний бриль. Чоловік обернувся — і я, відступивши на крок, тихо сказав:
— Дідусю…
Він і справді був схожий на Антона Павловича Чехова: русява кучерява борідка, такі ж вуса, пенсне на ланцюжку. Тільки здавався він набагато старшим від Антона Павловича, бо ж Чехов, на жаль, не дожив до його років. Крізь пенсне дивилися добрі й трішечки лукаві очі.
Я бачив дідуся дуже давно, коли ще до школи не ходив. Вдома у нас висіла його фотографія. Але там він був зовсім молодий, молодший, ніж мій батько зараз.