— Ви теж нагляньте, будь ласка, за моїм Сашком. Гаразд?
Підполковник кивнув — і мама перестала сутулитися, ніби у неї гора з плечей звалилась.
Потім вона побажала усім щасливої дороги, поцілувала мене й пішла на перон, до бабусі.
На пероні мама склала долоні рупором і гукнула:
— Не забудь про найголовніше! Не забудь!..
І насварилася на мене пальцем. Підполковник, який теж дивився у вікно, звичайно, нічого не розумів.
А я все зрозумів — і в мене враз зіпсувався настрій.
ЯК Я ВЛІТКУ ДВІЙКУ ОДЕРЖАВ
Тільки-но поїзд рушив, Ангеліна Семенівна одразу ж почала "шефствувати" наді мною.
Перш за все вона попросила, щоб я поступився її Веникові своєю нижньою полицею.
— Він у мене дуже хворобливий хлопчик, йому нагору вилазити важко, — сказала Ангеліна Семенівна.
— Альпінізмом треба займатися, — посміхнувся підполковник, якого звали Андрієм Микитовичем.
— Веник обійдеться без сторонніх порад. У нього є мама! — відрізала Ангеліна Семенівна. Вона взагалі косо позирала на Андрія Микитовича.
А я, звичайно, із задоволенням поступився нижньою полицею, бо ж їхати нагорі значно цікавіше: і на руках можна підтягнутися, і у вікно дивитися зручніше.
Та це був лише початок.
Ангеліна Семенівна дуже точно знала, на якій станції що продаватимуть: де яєчка, де смажених гусей, а де ряжанку і сметану. На першій же великій зупинці вона попросила мене збігати на базар, який був тут же, біля перону.
"І без того вже продуктовий: магазин у вагоні влаштувала! — подумав я, — Куди ж іще?.." Мені дуже хотілося побігати уздовж вагонів, дістатися до паровоза, подивитися станцію, але довелося йти на базар. Сама Ангеліна Семенівна командувала мною через вузьку щілину у вікні: "Он там продають куру! (Вона чомусь курку називала курою.) Запитай, почому кура… Ой, дуже дорого!.. А он там огірки! Запитай, почому… Ні, це неможливо!"
Зрештою я так нічого й не купив. Але Ангеліна Семенівна пояснила мені, що для неї, виявляється, найцікавіше — не купляти, а прицінюватися.
Те ж саме було і на другій великій зупинці. А на третій я вирішив не зіскакувати униз, навмисне відвернувся носом до стінки й тихенько захропів. Та Ангеліна Семенівна одразу ж розштовхала мене. Вона сказала, що спати вдень дуже шкідливо, тому що я не спатиму вночі, а це позначиться на моєму здоров'ї, за яке вона відповідає перед мамою, — отож я повинен зараз же бігти на станцію по ряжанку.
— Ви просто експлуатуєте дитячу працю, — чи то жартома, чи серйозно зауважив Андрій Микитович. — Послали б свого Велика. Йому корисно прогулятися на повітрі — он який блідий!
Ангеліна Семенівна дуже розлютилася.
— Атож, Веник хворобливий хлопчик! — сказала вона так, ніби пишалася його хворобами. — Але зате він відмінник, зате прочитав усю світову літературу! Він навіть мене іноді заганяє на слизьке.
— А за що це "зате" він відмінник? — запитав Андрій Микитович своїм спокійним і ледь-ледь насмішкуватим голосом. — Можна подумати, що самі лише здихляки похвальні грамоти одержують. Ось Сашко, певно, також добре вчиться.
Від цих слів у мене якось неприємно засмоктало у тому самому місці, яке називають "під ложечкою".
— І в мене племінник теж відмінник, — казав далі Андрій Микитович, — а такі гирі піднімає, що мені ніколи не підняти.
— Ну, Веник циркачем бути не збирається! — кинула Ангеліна Семенівна. І сама попленталася на станцію.
Відтоді вона більше не розмовляла з Андрієм Микитовичем.
Та й зі мною теж. До мене вона зверталася лише у найнеобхідніших випадках. Наприклад, говорила: "Мені треба переодягнутися". І ми з Андрієм Микитовичем обидва виходили у коридор.
Він також, як і Ангеліна Семенівна, добре вивчив наш шлях і знав, здавалось, кожну станцію. Та тільки зовсім по-іншому.
— Бачиш цегляну коробку? — запитував він. — Це консервний завод. Сома у томаті любиш? Так ось тут, на тій он річці, що за станцією, цього лінивого сома у сіті заганяють, а потім уже в томат і в банку!.. А он там, за поворотам, величезний радгосп. Тваринницький!.. Коли в літаку летиш, здається, що хмари з неба вниз спустилися і повзають по землі. А насправді — це білі вівці. Отари овець!
Андрій Микитович їхав у гості до брата.
— Лікарі радять лікуватися, у санаторій їхати, — сказав він. — А я на полювання та на риболовлю більше сподіваюся. Ось і їду…
Я, почувши, що Андрієві Микитовичу треба лікуватися й вухам своїм не повірив. Навіщо, думаю, такому силачеві лікуватися? Адже він миттю упорався з вікном, котре, як казали провідники, "заїло" і вони ніяк не могли його відчинити.
Він помітив моє здивування і сказав:
— Так, зовні ніби все нове, не зносилося ще, а мотор капітального ремонту потребує.
— Який мотор? — здивувався я.
Андрій Микитович поплескав себе по бічній кишені — і я зрозумів, що у нього хворе серце.
— Якщо не вилікуюсь, перекреслять мої бойові погони срібною личкою — і у відставку. А не хочеться мені, Сашуньо, у відставку, дуже не хочеться…
Андрій Микитович заходив по коридору. Кроки у нього раптом стали повільні й важкі-важкі, ніби він на протезах ступав.
Потім він зупинився біля вікна, занурив усі десять пальців у свій густий, хвилястий чуб і почав з усієї сили куйовдити його, ніби сумні думки відгонив.
— А я ж на наступній станції за Білогорськом виходжу, — сказав Андрій Микитович. — Отже, сусідами будемо.
Я дуже зрадів:
— Приходьте до нас у гості! Гаразд? Адже вам, певно, гуляти корисно? І дідусь мій якраз лікар…
Я дістав нарисований мамою план містечка. Там була і дорога, яка вела від станції до дідусевого будиночка. Це мама для мене намалювала, щоб я не заблукав. Андрій Микитович довго роздивлявся план і чомусь усміхався.
— Гаразд, — пообіцяв, — якось нагряну.
Увечері Андрій Микитович дістав із бічної кишені кітеля маленькі, ніби іграшкові, дорожні шахи, і ми почали змагатися. Я не виграв жодної партії. Але Андрій Микитович не пропонував мені фору, не давав ходів назад і довго обмірковував кожний хід. Мені це дуже подобалося, і я програвав з таким радісним виглядом, що Веникові здалеку, мабуть, здавалося, ніби я весь час здобуваю найблискучіші перемоги.
Венику теж захотілося зіграти у шахи. Але я помітив, як Ангеліна Семенівна наступила йому на ногу, він злякано закліпав очима і втупився у книгу.