— Ну, власне, це ми його так називаємо… пароплавом. А насправді це пліт. Ми самі побудували, слово честі.
— А, пліт? Отак би одразу й казав. — Дідусь нахилився над трубкою. — Тут ніби намічається вихід із становища. Я приїду… Ну, про що там говорити!
Мені дуже хотілося самому, без сторонньої допомоги, перевезти дідуся до тієї частини міста, що називається Хвостиком. Це був би подвиг! Про нього могли б написати в газеті, про нього довідалися б усі! І тітонька Кланя довідалася б. І тоді, може, вона визнала б, нарешті, що я гідний син своєї мами. Та одразу я подумав, що Сашко, певно, ніколи б не поплив без мене.
— Не барися, — попередив дідусь. — Дорога кожна хвилина. Я поки що спускатимусь до річки. Бо ж ми з нею повільно ходимо. — Він погладив схоже на бублика руків'я своєї саморобної палиці. — Наздоганяйте мене!
Я вже був унизу, коли дідусь стуком палиці зупинив мене.
— Обережніше! — крикнув він, прикриваючи рота долонею. — Клавдія Архипівна під ліжком дрючок для злодіїв тримає!
Я не боявся дрючка тітоньки Клані, бо добре знав, біля якого вікна стоїть Сашкове ліжко.
Перш ніж злізти на підвіконня, я секунду поміркував: "Як розбудити Сашка, щоб він не злякався і не закричав спросоння? Може, спершу затиснути йому рота? А втім, Сашко й не закричить, адже він не якийсь там Веник".
Я сміливо виліз на підвіконня і побачив, що Сашко не спить: він підвівся на лікті й нахилив голову, до чогось прислухаючись.
Не встиг я слова вимовити, як Сашко пошепки спокійнісінько запитав:
— Що там сталося?
— Ти всю ніч не спиш хіба? — запитав я.
— Та ні, просто почув, як ти зіскочив з ганку. У дідуся Антона не такі кроки. Що сталося?
— Дуже важлива справа! Розумієш, захворіла людина. Дуже важко… На Хвостику. Ми повинні перевезти дідуся. На плоту!.. Пішки йти дуже довго. У нього до того ж і ноги болять… А річкою утричі швидше!
Поки я все це пояснював, Сашко натягнув майку, тапочки й опинився поряд зі мною на підвіконні.
Дідуся ми наздогнали на півдорозі. Він ішов не своєю звичайною неквапливою ходою, як під час прогулянок, а швидкими і рвучкими кроками. Спина його весь час напружено здригалася: нелегко діставався йому кожний швидкий крок.
Дідусь бурмотів собі під носа:
— Адже попереджав, здається… Скільки разів попереджав! Як маленький!.. Як дитина… Зі смертю грається. Так-так…
"Кого це він шпетить?" — не зрозумів я. Ми пройшли мимо зеленого куреня. Але старий шпіц Берген навіть не гавкнув.
— Вартовий! — посміхнувся Сашко. — Пильний страж! Дрихне собі, мов ведмідь у барлозі.
Підганяти пліт до самого берега не було часу. Дідусь, не роздумуючи, присів на камінь, скинув черевики, шкарпетки, закотив штани, Потім він узяв у кожну руку по черевику, палицю засунув під пахву й сміливо пішов по воді. Ми з Сашком квапливо зашльопали позаду. На пліт дідусь теж заліз легко — принаймні швидше, ніж залазив Веник.
Ми посадили дідуся на маленький ящичок, на якому звичайно сиділа Липучка, коли розпалювала вогнище, варила юшку чи картоплю. Я витяг із води якір, і ми з Сашком щосили налягли одразу на дві жердини. "Непереможний" рвонувся з місця.
Посеред річки пролягла золота, ніби піщана, доріжка — це місяць освітлював наш шлях. Береги, які вдень були такі веселі, зелені від трави й різнобарвні від квітів, зараз видавалися похмурими, насупленими. Таким же похмурим, таємничим громаддям здіймався наш пагорб. Здавалося, що якесь велетенське чудовисько розляглося на березі й задрало вгору свою гостру морду. Немов двоє очей, світилися десь угорі двоє вікон.
— Напевно, там хворі, — сказав я. Мені завжди здавалося, що за вікнами, які не гасли вночі, страждають хворі люди.
Дідусь сидів згорбившись, спершись на палицю. Кишені штанів і піджака стовбурчилися від всіляких каламарчиків та інструментів. Трохи збоку стояли черевики. Почувши мої слова, дідусь отямився, підвів голову.
— Ні, це не хворі, — сказав він, — Праворуч — відділення міліції, а ліворуч… Не знаю… Може, хтось до екзаменів в інститут готується.
"Або до переекзаменовки", — одразу подумав я. Мені здалося, що й Сашко подумав те ж саме. Сперечатися з дідусем було марно: адже він знав усіх хворих у місті.
Околиця, що називалася Хвостиком, спала мертвим сном: ні шелесту, ні звуку, ні скрипу. На всьому березі світилося одне-єдине вікно.
— Там він лежить, — впевнено сказав дідусь. Підвівся і вказав палицею на немиготливий вогник, що неначе кликав нас.
По дорозі, орудуючи жердиною, я фантазував, ніби золотава доріжка посеред річки прокладена кимось навмисне від моста до Хвостика. Але вона не звертала до нього, а, тремтячи й переливаючись, бігла вперед, кудись далеко-далеко…
Я кинув якір, і ми на чолі з дідусем зашльопали до берега.
Я зрозумів, що вночі по вогниках не можна визначити відстань. Здалеку здавалося, що вогник на березі. А насправді він світився на самому кінці Хвостика. "А взагалі, яка чудова, хороша річ — ці нічні вогники! — думав я. — Адже вони, мабуть, так полегшують далеку дорогу: весь час здається, що мета вже близько, і крокувати веселіше".
Біля маленького одноповерхового будиночка, що своїм шпилястим дахом нагадував капличку, на нас чекав невисокий, кремезний чоловік у білій сорочці, яка, здається, не сходилася у нього на грудях. Обличчя в темряві не розгледів.
— А-а, приїхали!.. Приїхали!.. — схвильовано заговорив басом чоловік. Голос у нього тремтів, і мені було дивно, що такий здоровань може так хвилюватися. — 3 братом у мене погано… Дуже погано, лікарю, — сказав чоловік. — Адже ви вже його якось дивилися…
— Так, дуже уважно вивчав вашого братика. І навіть прописував йому дещо. Так, уявіть собі, прописував! Та він, мабуть, рецепти мої за вітром розвіяв: не вірить у медицину. Га? Адже не вірить? — дідусь говорив із заспокійливою жартівливістю в голосі. Він ніби навіть і не поспішав у кімнату до хворого, даючи цим зрозуміти, що нічого загрозливого немає.
І це подіяло на чоловіка. Голос його перестав тремтіти.
— Як же ви добралися? Дружина зустрічати вас пішла на дорогу. Невже прогледіла?
— Уявіть собі, я сам винен, — розвів руками дідусь. — Сказав: приїду, а на чому саме, спросоння не повідомив. Хлопці ось на плоту мене доставили.