— Не бий! Це Анджеліно! Братова рука так і застигла в повітрі... Трохи отямившись, Анджеліно сказав:
— Пан Джон забрав мене від отар, щоб я оберігав його віллу.
— Макаро... жива?
— На мансарді... ото, де світиться віконце... Але я вас застерігаю... В саду озброєні поліцаї. Вони сплять, але можуть прокинутись...
— Відмикай ворота!
Анджеліно відімкнув. Подвір'я заповнили аборигени. Таматеа стиха повідомив:
— У саду поліцаї. Треба без зайвого шуму їх оточити й роззброїти. Ясно? — А потім, звернувшись до Анджеліно, наказав: — Веди!
Анджеліно стояв блідий.
— Я прошу... без крові...
— Гаразд! — пообіцяв Томарі.— Ми нічого лихого їм не зробимо, якщо вони не відкриють по нас вогню.
На свіжому сіні спали охоронці. З усіх боків до них підкрадалися аборигени, все дужче стискаючи кільце облоги.
Чийсь необережний шелест у кущах розбудив одного з поліцаїв.
— Ти, Анджеліно? — спитав той, позіхаючи.
Та в цей час з усіх боків кинулись сюди аборигени. Поліцай встиг вистрілити, але в ту ж хвилину сильні руки вихопили в нього зброю, звалили, зв'язали...
Більше пострілів не було.
На верхній мансарді раптом погасло світло, а віконце розчинилося навстіж і вже не причинялось.
Макаро бачила, як з глибини саду до темної панської вілли бігли озброєні воїни, і серце її забилося радісно в передчутті жаданої волі, якій не складеш і ціни.
Макаро почула, як затупотіли по східцях прудкі ноженята й зупинилися на другому поверсі вже біля її дверей.
Це першими примчали сюди Кендзо і Альфіо. Вони били кулачками в замкнені двері й радісно кричали:
— Макаро! Чуєш, Макаро, вставай! Тебе прийшли визволяти... Вони вже тут, у будинку... їм відчинив двері Квальба... І твій батько прибув, і Таматеа, і Санто з ними. А в Санто є справжній автомат... Ти чуєш нас, Макаро?
— Чую... Чую, милі мої хлоп'ята... Хороші мої! — говорила Макаро, а голос у неї тремтів, і вона ледь стримувала ридання.
А через хвилину цокнув замок, і двері розчинилися навстіж.
— Ну ось і діждалася ти волі,— сказав співчутливо Квальба.— Виходь!
— Тату! Таточку!..— Макаро а плачем кинулась батькові на груди.— Ви знаєте... Ви вже, мабуть, знаєте... Хоне вбито.
— Знаю, — сумовито відповів батько.— Квальба нам уже сказав. Від руки найманця... расиста... поліг Хоне. Чорний злочин на панській душі... Ми не забудемо й не простимо... А зараз, доню, треба вирушати звідси, бо час не жде.
— Як? — здивувалася Макаро.— Вирушати, не по-мстившись панові за мого Хоне? — І очі в неї засвітилися відчайдушною рішучістю.— Я сама піду зараз до нього... Таматеа, дай мені свого списа!
— Немає пана Джона, — сказав Квальба. — Кудись вчасно зник.
— Ходім, Макаро! Ходімо, дочко! — умовляє батько.— Скоро світатиме. Ми мусимо до схід сонця бути вже в морі.
— Піти й лишити оце кубло незайманим, щоб тут жив, розкошував такий кат? Я підпалю цей дім!
— Ні, дочко, палити не слід. Адже, крім пана Джона, в цьому будинкові живуть ще інші люди,— і Томарі глянув
на старого Квальбу, на принишклих хлопчиків.— Нехай стоїть ця вілла, як стояла. Не будемо накликати на себе нової біди. Ходімо, дочко, бо часу в нас обмаль, нам треба поспішати.
Жоден вогник не засвітився в кімнатах вілли. Ніхто з воїнів нічого тут не взяв, не розбив, не понівечив. Все залишилося на місці, незайманим.
Спорожніло незабаром подвір'я, тільки довго ще на веранді разом з хлопчиками стояв Квальба й дивився в той бік, куди зникли темношкірі воїни.
А через деякий час з тихої бухти на морський простір випливла флотилія човнів, швидко віддаляючись од берега.
На сході ледь-ледь займалося небо світанням.
Минуло півтора, а може, й два тижні. Ніщо не порушувало мирного життя у стійбищі аборигенів. І все ж якась тривога непокоїла людей.
Вдень і вночі на своїх замаскованих постах дозорці пильно вдивлялися у морську далечінь, щоб своєчасно, в разі небезпеки, подати тривожний сигнал.
Сьогодні зранку по стійбищу пронеслася чутка, що спіймано двох розвідників.
Хто перший приніс цю вість — невідомо, але справді десь через годину чи півтори з лісу вийшов дозорець, озброєний списом, і двоє затриманих.
— Ведуть... Ведуть!..
З хат виходили люди, щоб глянути на непрошених чужинців, яких під конвоєм супроводжував ловець морських черепах Атаї.
Хтось з людей розчаровано сказав:
— Та хіба ж це розвідники? Вони, здається, колись гостювали у нашому стійбищі.
— Авжеж гостювали, — підтвердила якась жінка, уважніше розглядаючи підлітків, що наближались до осель.
То були Кендзо й Альфіо, той самий Альфіо, який колись хворим лежав у хатині Томарі, а за ним, мов за рідним братом, доглядала Макаро.
Хлопчики віталися з людьми, прямуючи до вожака, що вже стояв біля своєї оселі й чекав, поки підійдуть ближче.
— Доброго ранку, сеньйоре Томарі!
— Доброго ранку, діти! — привітно відповів їм вожак і запитав у дозорця: — Ти цих хлопців знаєш?
— Ні, не знаю. Правда, вони говорили про Санто, але я тепер нікому не довіряю.
— Цим хлопцям можна довіряти,— сказав Томарі.— Але ти, Атаї, діяв так, як належить воїну. Спасибі тобі!
Атаї рушив знову до лісу на свій дозорний пост. Господар запросив хлопчиків до своєї хатини.
— А де ж Санто? — запитав Кендзо.
— Вчиться. Мій друг художник Наматжира взяв його до себе в науку... Два місяці вже, як пішов з дому. Скоро має повернутися.
— А Макаро?
— А Таматеа?
— Нагороді.
Томарі, оглянувши уважніше хлопчиків, запитав:
— Зголодніли, певно? Спочатку поїжте, а потім будемо розмовляти про справи, бо я здогадуюсь — ви не просто завітали в гості.
— Ой сеньйоре Томарі,— почав Альфіо.— Ми сиділи в кущах винограду й чули, як домовлялися між собою пани.
— Альфіо говорить правду. Кущі густі. Нас не видно, а нам все чути, що вони збираються робити, бо вікно було розчинене.
— Вони, сеньйоре Томарі, запросили до себе старшого поліцая... їх тут ще називають констеблями. Обіцяли йому добрі гроші... багато грошей, щоб він скликав до себе надійних расистів і поліцаїв...
— І жандармів...
— Та й для чого? — поцікавився вожак.
— А щоб повести їх проти аборигенів.
— Ой сеньйоре Томарі, пан Джон дуже лютує. Ми з Кендзо чули, як він нахвалявся: "Ніякої, каже, пощади темношкірим собакам!"