Потім діти й дорослі запускали зміїв, виготовлених з лика кори шовковистого дерева, надаючи їм пташиного вигляду. Для рівноваги, стійкості й ширяння в повітрі зміям причеплювали трав'яні хвости.
На сьогоднішньому святі своє завзяття демонстрували кращі борці і скороходи на ходулях. Тут показували своє вміння, спритність і силу майстри кулачного бою та майстри бумерангів.
Змагання проходили цікаво, викликаючи бурхливе захоплення глядачів. Та всі чекали з нетерпінням, коли почнеться найулюбленіше видовище — танок корроборі.
Сам Томарі нарешті подав музикантам знак.
На досить простору галявину вийшли хлопчики у трав'яних фартушках, розфарбовані смугами червоної охри. У кожного в руці був пучок листя.
Не встигли хлоп'ята розміститися рядочком, як біля них стало душ із двадцять жінок, тримаючи в руках таке саме листя.
Музика не припинялась. Тільки зараз до її нескладної мелодії впліталися ритмічні удари бумерангів, якими двоє найстаріших у стійбищі дідів викликали до танцю молодих аборигенів.
З довгими списами на простору галявину, нарешті, вийшли танцюристи.
Відразу заспівали підлітки. їхні голоси з'єдналися з жіночими голосами. Разом вони складали хвалу кенгуру і в такт пісні ритмічно били об землю листяними пучками, а десятки танцюристів, злагоджено роблячи випади то праворуч, то ліворуч, уявно полювали, і їхні списи в променях сонця спалахували грізними полисками.
Танцюристи то разом тупнуть ногою, і гуде, і дзвенить від того тупоту земля. То, підвівши десятки списів, здається, ціляться ними у непрошених гостей, викликаючи в них холод.
З полегшенням зітхнули пани, коли цей танок закінчився.
Навіть випили по чарці віскі, мовчки проводжаючи озброєних танцюристів. Музика не стихала.
На майданчик вийшли дівчата, одягнені в білі, мов сніг, спіднички з рослинного волокна.
Голова у кожної прикрашена вінком з живих квітів. А ще по одному вінку, ширшому й густішому, одягли вони через плече.
Дівчата стали двома рядами, привернувши до себе увагу всіх присутніх.
— Кого ждуть?
— Чому не починають танцю?
Нарешті в кінці довгого й широкого коридора з'явилася Макаро.
На ній була така ж біла спідничка, як і в інших танцівниць, а за пояс були заткнуті свіжі, пишні, яскраво-багряні квіти.
Макаро, привітно всміхнувшись, вклонилася гостям, і водночас сотні добрих усмішок відповіли на її привітання.
— Красуня! — милуючись нею, сказав пан Джон.— Коли б одягнути її в коштовне вбрання, вона могла б бути однією з зірок Америки.
— Містер Джон, певне, забув, що Макаро — неписьменна аборигенка...
— Дарма! — промовив сп'янілий багач, нікому не звіряючи своїх таємних думок, бажань і помислів.— Це, скажу я вам, райська пташина.— І він навіть прицмокнув губами, задоволений з такого порівняння.
Милуючись красою Макаро, пан Джон не знав і не помічав, як серед сотень аборигенських очей світилися ще одні очі такою ніжністю, теплом і любов'ю, що їх не можна зрівняти ні з чим. Не було для них у світі милішої людини від Макаро. Коли б йому сказали: "Хоне, для щастя твоєї милої віддай своє життя",— він, ніскільки не вагаючись, віддав би його одразу.
Мліє зараз його серце і окрилюється юнацька душа саме тому, що він бачить Макаро, що він може милуватись нею, дивитися в її очі, слухати рідний голос, думати про світлу, нічим не затьмарену любов, що розцвітає в його серці такою жаркою квіткою, як ота, найпишніша, що горить у неї на грудях.
Здається, його думки птахами линуть до неї, і вона всміхається зараз тільки йому одному.
— Люблю... Люблю тебе,— вимовляє стиха охмелілий, Хоне, ні на мить не зводячи з неї закоханих очей.
Макаро ще раз вклонилася гостям, потім, як батько, підвела руку, і в ту ж мить хлопчики й жінки, б'ючи листяними пучками, траву, заспівали ліричну пісню "Меле-олі-олі", яку тут же відразу підхопили музиканти.
Макаро прикладала праву руку до лоба, немов виглядала милого, а другою впиралася в бік, і те саме робили інші танцівниці — злагоджено, ритмічно й красиво.
Чи зводила вона потім руки догори, чи клала їх втомлено на груди — те саме відтворювали й подружки.
У пісні розповідалося про вірну любов, страждання і сум за милим, що поплив у море і невідомо, коли він повер-ться. Та ось з'являється на обрії знайомий парус. Повертається любий додому, і радісно звучить пісня, і радісним стає дівочий танок.
— Чудесно! Прекрасно! — вигукує пан Джон, аплодуючи танцівниці Макаро. Наче з тропічного лісу прилинула сюди, на свято, справді райська пташина — так миготять і сяють на дівчині прикраси та квіти. А очі в неї виблискують, мов зірки іскристі, а усмішка грає, наче сонце... То поведе Макаро лівою рукою, то поведе правою, або вдарить себе по стегнах, або пройде над краєм поляни, струнка, граційна й красива, викликаючи подив і захоплення глядачів.
Після танцю корроборі пан Джон запросив Макаро до себе, налив їй сам іскристого шампанського, але дівчина відмовилася пити, бо їй хотілося підійти до Хоне, побути разом з ним.
— Ні, ні, не відпущу! — наполягав пан Джон, і Макаро, щоб не образити гостя, довелося поступитись. Вона взяла бокал, трохи пригубила.
— Більше не можу, а то ще сп'янію,— і засміялась, блиснувши білими-білими зубами.
В цю хвилину пан Джон зустрівся з поглядом гострих, налитих ревнощами очей вісника Хоне. У тому погляді відчувалася бунтівлива сила неприязні й гніву. Хоч вісник Хоне цього разу ні слова не сказав панові Джону, але той запам'ятав юнака надовго.
Саме до Хоне підійшла Макаро, і пан Джон помітив, якою теплотою й ніжністю раптом засвітилися в хлопця очі.
"Він її любить... Це ясно,— вирішив безпомилково пан Джон.— А вона? Чи любить же вона його?"
Так і лишилось це питання нерозгаданим для пана. А вже нова група юнаків виходила на майданчик показувати гостям своє мистецтво.
У змаганнях, танцях і різних святкових іграх непомітно минав час. Господарі й гості пили хмільну каву, частували один одного сигарами "пітчері", що їх вони носили за вухом. Причому ці сигари не курили, а жували, і хмільна рослина затуманювала голову не одному аборигенові.
Пили добре й білі пани, а, сп'янівши, один з них сказав:
— Я пропоную, містери, трохи прогулятися на катері, але з умовою, щоб нас супроводжувала...— і всі вони, цокаючись бокалами, вигукнули: