Незабаром перед очима в них постала долинка з озерцями голубої, як небо, води.
Таматеа пильно оглянув землю навколо озерець, сказав:
— Отут ми й зупинимось.
Місцевість виявилась не дуже придатною для полювання. Ні високої трави, в якій можна було б сховатися, ні каміння, ні кущів.
— Мабуть, не пощастить нам тут у полюванні, занадто все відкрите,— зауважив хтось із ватаги.
— А може, будемо діяти так, як інші мисливці? Сховаємося в лісі, почепимо на тичку разок блискучого намиста чи просто черепашки й почнемо розмахувати ними. Дурнуваті пташини ему підійдуть роздивитись, що вон© виблискує,— отут ми їх і вразимо списами. Бо що інше придумаєш, коли догнати їх не можна? Адже бігають вони, як коні.
— Мусимо, придумати щось інше,— і, розв'язавши свою торбинку, Таматеа підійшов до води.
— Бачу сліди. Ось тут, і там он кілька. Отже, сюди приходить на водопій цілий табунець. Це озеро з прісною водою.— І почав розкидати під берегом заготовлені заздалегідь для цього полювання пучки трави, яка швидко всмоктувала в себе воду. Витрусивши з торби навіть трав'яну потерть, Таматеа сказав:
— Тепер будемо ждати,— і першим рушив до лісу, щоб звідти стежити за цим озерцем.
Вже сонце лягло з полудня, схиляючись до обрію, і довгі тіні простяглися від дерев, закриваючи ближні озера* а здобич все не з'являлась.
— Може, табун ходить тепер на водопій до інших озер? Як ти гадаєш, Таматеа?
— Ще світить сонце... Будемо ждати.
Все нижче схилялось воно до обрію, і на дальніх озерах вже зникала голубизна, а натомість займався в них густий багрянець.
— Ідуть... Бачите? — скрикнув хтось з мисливців, і очі всіх привернув до себе вожак табуна — красень ему.
Не одразу він рушив з лісу. Маленька голова на довгій шиї поверталася на всі боки. І тільки переконавшись, що ніяка небезпека не загрожує, першим попрямував до невеликого озерця, ведучи за собою увесь табунець.
Жадібно й дружно припали пташини до води.
— Хай п'ють... Хай вдосталь напиваються,— шепоче Таматеа, задоволений з того, що його передбачення й тут збувається.
Непокоїть тільки одне: чи вистачить тієї трави, що він кинув в озерце? Чи не замало її?
Бо тоді птахи, напившись води, спокійно підуть собі на ночівлю.
А якщо їх сполохати, то вони втечуть звідси і невідомо* чи прийдуть потім сюди знову.
Мисливці поривалися схопитися на ноги й мчати до озера, з ходу метаючи списи, але досвідчений в цих справах Таматеа суворо наказав:
— Лежати всім! Не ворушитись! Минуло ще кілька хвилин.
Вожак першим одішов від озерця і спокійно почав чистити дзьобом пір'я.
Та раптом він хитнувся, хоч і не впав.
— Діє!.. Діє хмільна трава пітчері! Діє! — вимовляв стиха Таматеа, проте поки що не підводився на ноги і не підводився ніхто.
Всі стежили за птахами мовчки, напружено. Ось один з молоденьких ему чомусь відокремивсь від табунця, захитався і, немов підбитий, упав на зелену траву.
Вожак рушив до молодого, але не дійшов. Завжди сильні ноги зараз плуталися, мов у п'яниці, паморочилась від хмелю голова, і він несподівано теж упав поблизу свого молодого собрата.
— Пора! — вигукнув з своєї засідки Таматеа. Мисливці, як буряний вітер, кинулись до озера. Весь табунець повністю потрапив до їхніх рук.
*
Санто дуже ретельно все перевірив. Напоготові стояли остроги, розщеплені на три й на чотири зазублених, мов бджолине жало, кінці. Окремо лежали метрової довжини очеретяні стріли з костяним чи дерев'яним наконечником, з такими ж зазублинами, як і на острозі.
Та гордістю Санто був лук, що його він сам змайстрував з міцної деревини кокосової пальми, натягнув тятиву, сплівши її з тонких ліан.
Пружний лук, туга тятива й гостре око Санто не дадуть промаху. З свистом полетить стріла, пущена його рукою, і точно вдарить у ціль.
Це вже він перевірив не раз. І саме цю свою грізну зброю приготував хлопець для нічного походу.
Сестра Макаро взяла корзину, сплетену з розщепленого бамбука, і обоє вони рушили з дому, щоб надвечір прибути до умовленого місця.
Стійбище спорожніло. Чоловіки, жінки, дівчата, юнаки, підлітки — всі рушили з дому, для всіх сьогодні знайдеться робота. Вдома залишилися тільки старики, та старухи, та малі діти.
Хоч сонце ще не зайшло, але біля річки вже зібралися натовпи людей. Порядкував ними, даючи завдання, сам вожак Томарі:
— Ловити у водоймищах озер, ловити в річці. А ті, кого я одібрав,— вирушать зі мною в море.
Серед відібраних був і Санто. Він нетерпляче позирав на човни, що ледь погойдувались у невеликій бухті, споряджені сітями, сухим хмизом, прісною водою. Біля щогл лежали спущені вітрила, переважно трикутної форми, сплетені з пальмового та бананового листя.
Тут же стояли на припоні невеличкі гостроносі човни, видовбані з суцільних стовбурів хлібних дерев, з спеціальними поплавцями-балансирами, що кріпилися двома-трьо-ма п'ятиметровими поперечними жердинами до корпусу човнів. Цей пристрій надавав їм стійкості при сильних вітрах та штормах.
— Все ясно? — запитав батько.
— Ясно,— озвалися звідусіль голоси.
— Тоді за роботу!
Люди почали розходитись. У багатьох корзини, верші, сіті, плетені з ліан чи з лика хлібного дерева.
Загонщики вже тримають у руках гілля та пучки трави.
Санто знає — ось зараз ці люди підійдуть до неглибокого водоймища і, забрівши в нього ланцюжком, зчинять шум і плескіт. Стьобатимуть воду зеленим гіллям і пучками трави, щоб загнати якнайбільше сполоханої риби до протилежного берега, де вона, очманіла від страху, почне викидатися на твань відмілини, а там уже спритні жіночі та дівочі руки збиратимуть її в корзини.
А може, поставлять верші чи підуть до старовинної греблі, де невідомо хто й коли збудував кам'яні вигадливі лабіринти з перекатами й глухими тупиками, де можна так само взяти добрий улов.
Проте, де ловити, чим і як ловити — рибалки вирішать самі.
Нарешті всі юрби розійшлися, і тоді ватажок Томарі, оглянувши тих, кого він одібрав для походу в море, сказав:
— Пора і нам вирушати!
Для Санто це була довгождана й щаслива хвилина. Немов вихор, помчав він до найбільшого човна, аж чорного від давнини, на якому плаватиме сьогодні його батько. Спритно скочив в той човен, поклав біля себе лук, стріли й остроги.