Ея душа была из тех,
Которых жизнь — одно мгновенье...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Творец из лучшего эфира
Соткал живые струны их;
Оне не созданы для мира,
И мир был создан не для них.
Лермонтов.
I
Марина встала нарешті і замірилася йти. Уже втретє вона йти хоче, та втретє й зупиняється. Чого? Вона й сама не знає. Тільки якось так важко, що й на світ не дивилася б! Вона знала, що їй треба йти шукати роботи, бо нічого їсти, знала, а не йшла. Нічого їй тепер не хочеться, ані думати, ані робити... От якби заснути, заспокоїтися хоч трохи!
А й справді їй треба було заспокоїтися, бо за ці останні два тижні вона чимало зазнала лиха й клопоту. Вона жила в наймах, а як уже зовсім занедужала мати, то довелося їй свою хазяйку кинути, щоб хвору доглядати. Скільки ночей безсонних, думок важких та гнітючих!.. І нічого не пособилося, вмерла мати.
Далі похорон, клопіт усякий, а над усім тим клопотом одна невідчепна думка: господи! що це?
Їй тільки шістнадцять років. Вона звикла жити з матір'ю, встаючи й лягаючи, думала, що ось є така людина, що турбується й піклується про неї, Марисю. Звісно, як батько вмер, а хвора мати не могла вже робити, то тільки Марися своїм заробітком годувала і себе, й матір. Та дівчина про це якось забувала. Мати стільки перше дбала про неї: де ступне Марися, то там уже й догляд материн та піклування любе. І здавалося дівчині, що мати — то та найвища сила, що має боронити її, життям її керуючи; і такою мати й тоді їй зосталася, як уже ні піклуватися, ні дбати ні про віщо сама не могла. І недужу матір Марися доглядаючи, вбачала в їй не людину хвору, немощну, а саме ту силу вищу, що без неї вона, Марися, не могла б і жити...
І тепер ця смерть! Не сподівалася цього дівчина, не могла й думати, щоб так сталося. І вона не вірила тому. Конаючи, силкувалася мати звести тремтячу руку, щоб поблагословити дочку, що припадала до неї; холодіючи, змагались уста вимовити це благословення і безсило тіпались, не можучи нічого сказати; рука впала, уста замовкли, погасли очі, у дочку втуплені, і, не заплющившись, застигали в довічному сні, — а Марися все не йняла віри і, цілуючи похолоділі материні руки, вона казала:
— Мамо, голубонько! Що вам? Погано?
Але мати вже не відмовила, не могла відмовити. І вже тоді, як не було ніякої надії, як смерть виразно поклала свою страшну похмуру ознаку на зсохлому змученому обличчю, — тільки тоді дівчина скрикнула страшним нелюдським криком та й упала, як мертва, додолу біля мертвої матері.
Тепер вона сама. Вона змарніла за цей час. Бліде обличчя ще побілішало, здавалося, аж світилося наскрізь під чорним волоссям. Очі, зовсім ще дитячі, але вже якоюсь таємною думкою повні, глибоко позападали, і над їми, біля правої брови, вже позначилася невеличка зморшка — перший слід муки...
Але сама вона цього не помічала, бо мало що могла й помічати, їй здавалося, що вкупі з матір'ю вона положила в яму своє власне серце. Вернувшися додому з похорону, мовчки и не роздягаючись вона впала на той ослін, де її мати вмерла, і певна була, що це останній день її життя був, що вона вже більше не встане, лягла, щоб умерти.
Та не вмерла. Два тижні вона мало коли й спала, і тепер сон ізміг її: вона заснула і проспала аж до другого півдня. Тоді в голові в неї немов трохи вияснилось, почала розуміти своє становище. Побачила, що не вмерла і доводиться їй жити. Та як?
Марися мало знала город. Вона зросла на селі. Її батько був чоботар, мати заробляла на поденній, бо землі в їх не було. Жили вони вбого: село невеличке було, і кожен звик латати чоботи сам, а купувати їх по ярмарках. То й жити було не дуже добре. Сподіваючися більшого заробітку, продав батько хату, та й переїхали вони до міста і жили тут більш уже як рік. Та тільки не діждався того заробітку батько: сухоти вже давно потроху точили його, а він пособляв їм, запиваючи іноді, — то за малий час після переїзду він і вмер у городі.
Мати й Марина зосталися самотні в чужому великому місті. Марина жила в наймах і трохи заробляла. Мати тепер то по наймах жила, то на поденну ходила, а то вже прачкою стала. Але одна біда йде та й другу за собою веде, — так і Марисі склалося. Одного разу, застудившися на річці, мати лягла, та вже більше і не встала.
І Марина зосталася сама в чужому великому місті. Родичів не було. Сусіди, знайомі були, хоч не багато, та хіба вони замість матері можуть стати? Хіба вони пособити можуть? У самих у їх не гурт чого є... а в кого, може, й є, та...
А жити ж як? Які зароблені гроші були — усі вже потрачено. Зостався тільки п'ятак на півхліба. Вона тим жила два, дні. Тепер треба шукати роботи. Де? Вона вже знала, що та хазяйка, в якої вона жила, вже іншу замісто неї взяла. Піти попроситися, може б, прийняла знов... А як ні? Що тоді?
Вона вчора починала молитися, прохала помочі в бога. Та молитва не дала впокою. Як була на душі вага тяжка, так і зосталася. І дівчина несамохіть материні слова згадувала, ті, що вона ще малою чула: на землі тільки горе, а щастя на небі. Ох, як вона тепер добре ці слова розуміє!
Марина неначе прокинулася після важкого сну та й згадала, що треба йти. Вона встала з ослону, напнулася великим товстим платком та й вийшла з хати.
Хатка її була внизу, аж у землі. Марина пішла в темряві по вузеньких хитлявих східцях, держачися за стіну, щоб не впасти. Дійшовши до надвірніх дверей, вона визирнула з їх та й спинилася, вагаючися, чи йти, чи вернутися, бо серед двору побачила хазяїна, що в його мати світличку наймала. Він про щось із наймитом розмовляв, махав руками і видно було, що сердився. Гострі пронозуваті очі в його мов потопали за гладкими щоками, що так і лисніли від жиру. Тепер ті очі мов аж виплигували з-за щік. Товста міщанська постать у заялозеному пальті стояла саме на дорозі, але боком до Марини, і хазяїн ще її не бачив.
— Оце ж поприбирай мені швидше отут у дворі, та не гайсь довго, — казав він наймитові, — а тоді приходь до мене!
— Та хіба я барюся? Я й так он скільки вробив! — виправлявся наймит, оббиваючи мітлу об чобіт.
— Знаю вже, знаю тебе! Одбріхуватися вмієш! Мерщій роби мені діло, а то треба обійти кватирантів, таких, що грошей не платять, то, може, кого й витурити доведеться.