Я їхав залізницею, третім класом і, як звичайно, у вагоні з написом: "Для некурящих".
Ох, цей напис! Раз у раз доводиться воюватися з подорожніми, щоб вони справді не курили, — це знає кожен, кому траплялося сідати до таких вагонів, сподіваючися заховатися в них од огидної отрути димом з паленого листу. Будь ти дитиною, кашляй від тяжкої хвороби на груди, — все дарма: напуватимуть тебе тією отрутою, сміючися і з твоїх прохань, і з твоїх протестів.
Цього разу трапилося, що в нашому вагоні людей було дуже мало і з них виявився тільки один курій, високий літній селянин у кудлатій капелюсі, з-під якої блищала пара виразних розумних очей. Він їхав з двома своїми товарищами, і з їх розмови я довідався, що цих трьох дядьків уже не вперше посилає сільська громада до міста клопотатися за одну громадську справу. Тепер вони верталися додому і були веселі: справа клалася на добре: от-от уже добудуть свого. Трошки глузуючи, пригадували собі, як сьогодні тупцялись у якійсь губернській писарні та розмовляли з панками. Дядько в капелюсі витяг тим часом з кишені критого кожуха курецьке знадіб'я та й почав поважно длубатись у кисетині, добуваючи звідти тютюн та натоптуючи його в люльку своїми товстими робочими пальцями. Як він узявся був до сірників, я попрохав його не курити, показавши на напис.
— Хіба? — підвів він голову і глянув за моїм пальцем, читаючи: "Для не-ку-ря-щих". А й справді, що тут не годиться. Вибачайте, не буду: коли тут таке право, щоб не курити, то й не куритиму. Бо, звісно, під яким правом чоловік є, то вже того права й слухайся. От якби тут не було цієї таблички, то хоч би ви були й дуже великий пан, я вас не послухався б і нічого б ви зо мною не вдіяли, — казав він, помалу витрушуючи назад у кисет тютюн із люльки.
— Тоді б я нічого вам і не казав, бо й я корився б тоді тому праву.
— Хіба? — спитався він, зашморгнувши зразу кисет і знову, як і перше, підводячи голову. — Оце добре, що в вас такий напрямок. А то звичайно так буває, щоб люди під право хилилися, а пан — ні. Це вже я вивірив і на оцьому курійстві, бо мені була така притичина.
— А яка ж саме притичина вам була? — запитавсь я, зацікавившись.
— То справді притичина! — засміявся старий сивий дід, товариш мого курія.
— Чудасія! — додав тоненьким голосом другий товариш — худий гостроносий чоловічок, швидкий на рухи. — Я б такого і не вдав, як Данило — не витримався б. Бо це треба як затя— тися, то вже щоб і не зрухнутися із свого.
— Так, може б, ви й мені розказали про вашу приго— ду? — попрохав я Данила.
— А таки й розкажи, Даниле, панові, розкажи! — задріботів тоненько гостроносий, крутнувшись до Данила. — Воно чудне, ну й чудне!
Данило помовчав трошки, всміхаючися з-під рясного темного вуса в невеличку бороду, і загомонів:
— Та що ж там такого?.. От собі, звичайно, чоловік щось робить, а тим часом то про те, то про се думає, мізкує. Отак і я... Що так воно дивно на світі: усі люди, а життя в них неоднакове. От хоч би мужик — одно життя, а пан — зовсім інше. І шана кожному не однакова: зараз пан увіходить куди, то лакей підбігає й кланяється, і пальто панові скидає, і говорить: "Пожалуйте, пожалуйте!" Ще й двері ширшенько прочиняє, щоб не зачепився, буває, пап; а наш братчик, сіром'яга, туди ж поткнися, то зараз: "Ну ти, мурло! Куди прешся? Завертай назад, мугиряко!" І зараз тії двері, хоч би й навстіж зяли, то зачинить... Ну, сказати, лакей, то, звісно, панська помийниця, — яких помий туди влий, такими й смердітиме... така вже в нього душа... так же й інші туди ж...
Чого ж воно так? Невже через гроші? Бо в пана грошей багато: зараз він лакеєві тиць у руку, — він йому й кожушинку скине, і двері прочине... Або хоч от на машині: сідаєш у третій клас, то там на тебе кондухтор нагримає, а іноді й межи плечі наштовхає, а такісінський собі му— гиряка, як і наш братчик, тільки що з ґудзиками... А пан за великі гроші сідає до первого класу, то вже він там на кондухтора гримає, а той тільки все — "як завгодно"... Мат-тері його ковінька, як же воно недобре на світі зроб лено!..
Ну, та вже, — думка в мене, — нехай собі там хто що хоче, а вже я дознаю, як воно так на світі жити, щоб ніхто тобою не поштурхував, а щоб сам собі пан був!
Їздять пани у первому класі, поїду й я!
Біс його бери, що воно дорого, отже я з того не зубожію. Хазяйствечко в мене хоч там і не велике, та не зовсім і мале, а син у мене один, — роботящий паруб'яга, — то все воно йому самому припаде... от там хіба ще за дочкою що дам, а більше нікого й нема.
Отак собі надумавіпися, — це було цієї осені, — та й лаштуюсь у дорогу, та й нікому не хвалюсь. У мене в городі було— таки й діло до знайомого чоловіка. Як прийшов той день , — удяг добру чумарчину, узяв карбованців із двадцять грошей та й на станцію вже б то йти. А жінка:
— Що це ти, чоловіче, в дорогу йдеш, а куди й не кажеш? Що воно за мода? Мабуть, уже знову за якимись громадськими ділами? Тільки гроші переводиш.
А я на сміх і кажу:
— Піду панського права добувати.
— Тю! — каже. — Чи ти не здурів? Чи тобі на світі жити надокучило?
— Ні, — сміюся, — тільки надокучило мужицьке право.
— Що ж ти робитимеш? — питає, а сама, бачу, вже й боїться, й роботу покинула, і не знає, що їй і казати.
— А що ж я робитиму? Де пани бувають, там і я побуваю, подивлюся, чи не можна якось так, щоб і мужик в одній хаті з паном сидів.
Вона як заголосить:
— Ой лишечко! Пропав же ти, пропав же ти навіки! Та тебе ж закатують, та тебе ж на Сибір завдадуть або на Соколиний острів запроторять!.. Та там же гаду-гаду, що й ступнути хрещеній душі ніде... (І звідки вона те знає — про той гад?) Та діточок же наших дрібнесеньких посиротять!..
А вони, ті діточки, таки й дрібнесенькі: сина цієї осені оженив, та й до дочки вже ті, що куниць шукають, рипаються... Гаразд хоч, що обох па той.час у хаті не було, а то б і їх стара до лементу призвела. Уже не радий, що й признався. Почав її вмовляти, почав їй тс та се... Так-сяк розважив, затихла... Затихла, а сама своє думає: як випроваджала, то так сльози і бринять на очах...
І шкода мені її, і самому неначе трохи смутно стало, — ну, а все-таки того, що намислив, не кидаюсь, простую на станцію. Прийшов.