— Чого ж ти прийшов до мене, Іване: скаржитися на нещирість пана Юзефа чи шукати мого запевнення в його благородстві — щоб отримати право залишатися в його товаристві, де тобі спокійно і ситно живеться?
Маркіян був непоступливий і вимогливий.
— А чи не думаєш, Іване, що ступив єси на стезю зради наших принципів, знайшовши тихе кубельце у ворожому середовищі?
— А чи можна, Маркіяне, стати справжнім ученим, перебуваючи в цілковитій залежності від не визнаних ніким національних принципів, які звужують можливості вченого, котрий знаходиться в чужому оточенні й мусить шукати путівців для компромісу з ним, аби не замурувати себе в шкаралущі ідей, несприйнятливих для цивілізованого світу?
— Ти шукаєш лазівок для виходу із ситуації, в яку потрапив під моїм впливом, і не думаєш про те, що раніше чи пізніше компроміс з чужим оточенням виліпить з тебе польського або російського науковця, але ніколи не русинського.
— Але ж неможливо нині стати виключно русинським ученим, представником еліти народу, якого світ не знає — проте зможе дізнатись, але тільки тоді, коли ми його піднімемо на рівень європейської цивілізації?..
— Якою ціною? — спалахнув Шашкевич. — То ж скажи, чому боїшся — якою ціною?!
Вагилевич тихо покинув Маркіянове приходство — більше приятелі не зустрічалися… Аж недавно від Августа Бєльовського Іван дізнався, що сухоти здолали Маркіяна, і він лежить при смерті. Чи то вогонь непокори спалив його, а може, непокора зродилася від усвідомлення скороминучості життя? — думав Вагилевич, кваплячись до Новосілок, щоб порозумітися з побратимом хоча б перед його смертю.
Не впевнений був, що застане Маркіяна живим, тож продумував зустріч з ним, якої ніколи не було… Начебто вони удвох вийшли з плебанії в Нестаничах й подалися доріжкою, що пробивалася крізь віття плакучих верб, а куди вела, Іван не знав, а втім, йому досить було того, що поруч з ним іде вірний приятель, й вони продовжують прикро обірвану колись розмову…
Іван перший зважився порушити мовчанку, він підвів голову, щоб зазирнути в очі Маркіянові, й сторопів, побачивши, що поруч з ним іде не Шашкевич, а його двійник, який того ж року, коли Маркіян виїхав зі Львова на парохію до Гумниськ, з'явився в семінарії й відразу — впевнено і нахрапом — почав заповнювати собою порожнечу, що утворилася на місці, котре дотепер належало Шашкевичеві. Потуги його здавалися марними, а зрештою, крім Івана, ніхто й не помічав амбіціозних аспірацій новоявленого парвеню; а він, такий же, як і Маркіян, високий і стрункий, з такою ж буйною зачіскою, зумисне укладеною хвилями достоту так, як кучерявилось волосся в Маркіяна, із ніби всмоктаними щоками сидів у семінарській читальні на тому самому місці, що колись Шашкевич; згодом семінаристи, а серед них і переросток Вагилевич, почали слухати його поезії, які він голосно видекламовував перед питомцями в коридорах… Іван ревниво вловлював у тих віршах безсоромний плагіат із поезії Шашкевича — "руська мати нас родила, руська мати нас кормила"; а на честь тезоіменитства цісаря Фердинанда двійник виголосив від імені питомців семінарії промову руською мовою в Успенській церкві — так самісінько, як це зробив Маркіян Шашкевич у 1834 році, й семінарський, університетський і загалом львівський учений люд поволі почав звикати до з'яви нового руського будителя; дехто вже називав його другим Шашкевичем, і парвеню цим вельми пишався; був він настільки фальшивий, що навіть не підозрював у собі цього морального ґанджу, і титул "другий" нітрохи його не бентежив; двійника задовольняло все, що виносило його на видноту; зрештою, він не лише бездарно наслідував поезію Шашкевича, а й виробив подібний почерк, спритно засвоїв його манери, й мало хто помічав, як він, відтворюючи у своїй мові запальність Шашкевича, впадав у фальшиву патетику — достоту так у червні наслідує солов'я шпак; двійник, немов гофманівський Цахес, жив енергією Шашкевича і, ненавидячи його в душі за справжній Божий дар, не міг без Маркіяна існувати, мов омела без дерева; був це питомець семінарії, молодший за Шашкевича літ на десять, — син зрусинізованого польського шляхтича з Тернопільщини Іван Гушалевич.
Він водно приповзав до Вагилевича, і, певне, йому здавалося, що обіймаючи за плече Маркіянового побратима так, як це полюбляв робити Шашкевич, створює нову "Руську трійцю", стаючи її провідцем; Гушалевич притягав за руку ще й Миколу Устияновича, щоб самому стояти посередині трійці, й закликав маляра Станішевського, щоб у такій позі змалював їх; Вагилевич утікав від нього, а спекатись не міг: парвеню навіть за своєї відсутності жив у Івановому зогидженні — тому й привидівся йому в цю хвилину, й відступив Вагилевич, побачивши поруч з собою Маркіянового двійника, але той умить розплився: з–під віття плакучих верб вийшов справжній Маркіян і запитав, чому Іван так пильно приглядається до нього.
— Ти чув що–небудь про Гушалевича, Маркіяне?
— Знаю, що є такий молодий піїт, проте не мав нагоди з ним познайомитися, а його поезій не читав… Але чому ти з нього почав розмову?
— Він переслідує тебе, мене, нашу "Трійцю". Він твій безличний епігон!
— Ти завжди був здатний до перебільшень. Може, воно так не є… А те, що він мій, як ти кажеш, епігон, — честі мені не робить. Доброго поета наслідувати неможливо.
— Я з цим згоден… Але в доброго поета можна красти думки, образи, перемелювати їх на своїх жорнах і видавати людям грис[94] замість петльованої муки, і читач згодом навчиться споживати навіть макуху. Він у тебе краде!
— Знову перебільшуєш, в мене нема чого грабувати. А втім, не звертай уваги, хай вчиться хлопець, чей так мало в нас руських поетів.
— Ти невиліковний патріот, тобі — хай і бездарне, аби лише руське.
— Чи не з причин недосконалості руської мови ти почав писати по–польськи?
— То салонні вправи, я їх не трактую поважно.
— Почекай, травестія Котляревського теж не належить до серйозної поезії, але чомусь автор не написав "Енеїду" по–московськи.
— Але ж російською опублікував мій матеріал про рунічне письмо академік Погодін у "Московском наблюдателе", а Шафарик у "Часописі чеського музею" надрукував мою статтю "Печери в Розгірчу" — і що в цьому поганого, що за допомогою чужих мов мої розвідки побачили світ?