— Пане Янку, пройдімся в сад, — взяла його під руку, і він відчув м'який дотик тугого перса до передпліччя — від цього стало щемно й солодко; вони присіли на лавочку під густою кроною вишні, й пані Анеля діткнулася пальцями Іванового обличчя. — Я не знала, що це може закінчитися для вас так драматично, такі придибенції в Ожидові не впершину, хто міг подумати, що ви аж так…
— Де Юлія? — Іван нетерпляче перебив тиху мову пані Анелі. — Я кохаю її…
— То не кохання, Янку, то тільки туга за коханням, й воно до вас ще прийде. Я обіцяю вам… що знайду її й спокутую свою вину перед вами… Ви хочете йти від нас? Добре, це, напевне, вам потрібно для праці — рухатися в просторі, не засиджуватися… Але не забувайте, що в моєму домі для вас завжди відчинені двері. Я буду чекати.
— Знайдіть її, благаю! — взяв Вагилевич пані Анелю за руки й на мить втопився у її великих зелених очах; вона мала пишне волосся, затиснуте золотим обручем з нефритовими підвісками, прикраса підкреслювала витонченість Анелиного обличчя, і спливло Іванові на думку зовсім для нинішнього його душевного стану недоречне: а чому вона — така вродлива, весела й ласкава — стала дружиною суворого, який ніколи і не всміхнеться, пана Владислава? — Я прошу вас, знайдіть її, — додав невпевнено.
…Балагула голосно стрельнув пугою, й Вагилевич прийшов до тями.
— Не спіть, добродію, ось уже й наш Ожидів… Встиг, знаєте, звикнути до цього маєтку — видно, щось є спільного між ним і незабутніми для мене клепарівськими нетрями. І тут і там брудно й весело. Тільки там люди натуральні — такі, як є. А тут несусвітній фальш, і я це панство глибоко в душі щиро ненавиджу… Це, скажу вам, не двір, а Содом і Гоморра, і живуть тут люди так, ніби крім них на світі нікого й нічого не існує. Як у тій пісні:
Різні люди, думки різні:
Той золота хоче,
Той гонори оціняє,
Я ж — серце дівоче!
Закінчивши з присвистом балагульську пісеньку, Сухоровський завернув коней з тракту на бруковану доріжку, що забігала греблею поміж двома ставками в густий сад, прострелений готичними шпилями палацу.
Дворецький відчинив браму, на веранду вийшли сивоголовий пан Владислав і струнка, перетягнута в поясі, мов оса, пані Анеля.
— Вітаю, пане Вайдо, — сухо вимовив Сєраковський, і помітив Вагилевич, як Сухоровський, виходячи східцями на веранду, перемінюється з балагули на аристократа; Міхал стримано поклонився господарям і промовив з почуттям власної гідності:
— Падаю до ніг, вельможне панство! Для вас цидула від князя Чарторийського й до того ж лист від пана Гощинського з Парижа.
— Ви мене дуже втішили, пане Вайдо: від Гощинського! Як він нам потрібен нині! Заходьте… А хто ж там злазить з брички? Анелю, то, здається, пан Вагилевич.
— Та невже! — сплеснула в долоні пані Анеля. — Милий мій Янє, маю для вас приємну новину — лист вам прийшов… Почекайте хвилину, я зараз…
Розділ четвертий
Лист від Гощинського дрібно затремтів у руці пана Сєраковського, він читав і від неприємної, ще тільки йому відомої несподіванки мінився на обличчі, й очі сліпо блукали по папері; перегортаючи листки й знову починаючи читати спочатку, пан Владислав нерозуміюче поглядав на дружину, ніби просив пояснити, що може означати сповнене цілковитої безнадії й резиґнації Северинове послання, однак пані Анеля була зайнята розмовою з Вагилевичем і не звертала уваги на спантеличеного мужа; Сєраковський витер хустинкою піт з чола, всівся у фотель на веранді й застиг у напруженій позі, зачувши тривожне пугукання, що продиралося крізь густі крони яблунь — чи то з Олеського замку, а чи із запущеного двора покійного пана Уруського в Юшковичах: то в надвечір'ї обізвалися сови й пугачі, вони дико реготали й стогнали, достоту як тоді, коли Сєраковський прощався в Ожидові з Северином Гощинським перед його від'їздом на еміграцію. Від того квиління все маркотніше ставало на душі пана Владислава, до якого теж почали закрадатися сумніви щодо можливості майбутньої перемоги; презес[102] конспіративної комірки Польського Демократичного Товариства Олеського ключа нагально, ніби від цього міг змінитися зміст Северинового листа, викликав у пам'яті колишній образ Гощинського: висока статура, масивне вольове, ледь побите віспою обличчя, відчайдушний зблиск очей засудженого до страти конспіратора й відсутність у них навіть блідої тіні страху перед жандармами, які двічі, натрапляючи на його слід у Юшковичах, де часами переховувався Северин, вривалися у двір пана Уруського й заставали там замість небезпечного революціонера старого лакея, що виходив до напасників із заставленою повними келихами тацею, улесливо заглядаючи їм у вічі, або ж городника у вичовганому халаті, який обтинав ножицями кулеподібні барбарисові кущі в саду славного помолога; Сєраковський викликав у пам'яті ще й образ племінниці юшковичівського дідича: піаністка хору Амадея Моцарта–молодшого Анна Кавецька завше готова була кинутися, немов тигриця, на захист свого найукоханішого Северина, й після його від'їзду за кордон покинула маєток вуєчка й подалася в Європу шукати коханого — а чи знайшла?
Перед паном Владиславом зримо постала картина останньої зустрічі з Гощинським: тривожно квиліли тоді серед ночі пугачі в запустілому Одеському замку; гордий, з незворушним обличчям римського патриція Северин поклонився колезі й вимовив свої заповітні слова "Walka nie jest skończona!", та враз зм'якли м'язи на щоках поета, конвульсивно засіпалися, й він, щоб приховати слабкість, пригорнув до себе Владислава, довго не відпускав його й щось зашепотів, ніби сам до себе, і вчув Сєраковський, як Гощинський вимовляє слова свого власного вірша:
Już, co było, poszło z stratą
Nie powróoci wiek dojrzały.
Анна стояла збоку, не заважаючи чоловікам прощатися, та, зачувши ці слова, кинулася до Северина, відірвала його від Владислава, й лемент вирвався з її уст:
— Не смій, не смій, ти написав цього вірша для мене, то жіноча поезія, не смій!
Северин притулив долоню до її уст й докінчив:
Moja wiosna, moje lato
Jak ptak oknem uleciały…[103]
Чи вже тоді вперше проникла в його душу зневіра, як у трагедії Шекспіра — ртуть крізь вухо Гамлетовому батькові, і той став привидом; а певне — так, адже зізнається в листі, що рятується від безнадії у вченні аскета й містика Анджея Тов'янського, який обіцяє створити для поляків Царство Боже на землі засобами покори й молитов; бо як могло трапитися, що від безстрашного конспіратора залишилася нині тінь послушника у відомого в Європі баламута, який назвав себе посланцем неба?