Нічого було робити. Диякон, переходячи помимо Марка, поглянув на нього котячими очима, усміхнувся злобно і сказав:
— Не журись, вашмосць, ти шляхтич, на голій лаві тебе не покладуть, килимами підстелять. Це тобі належиться.
Присуд виконали зараз і вибили Марка болючо різками.
Та ще більше боліло його те, що потерпів невинно, що така кара приключилася йому в бурсі перший раз, хоч тут не жалували іншим березової кашки. Його боліло ще те, що потоптано його честь. Не менше терпів з ним його побратим Петро. Він аж плакав з лютості, та нічого було робити. В часі екзекуції Петро закусив губи до крові і затискав кулаки. А опісля взяв зомлілого від болю Марка, мов малу дитину, і поніс на лежанку. Він обливав його студеною водою, щоби прикликати до пам'яті. Щойно по екзекуції дали ректорові знати, що виновника знайдено і покарано.
Ректор був з того невдоволений і сказав відразу:
— Ви помилилися. Того Жмайло не міг зробити. Як ви сміли робити суд без мене?
— Бо то була справа вашої милості.
Смотрицький каже:
— Бідний хлопець, я знаю, що він не винен.
Марко перележав цілу ніч у гарячці, а Петро не лишав його ані хвилі самого. Піклувався ним, як малою дитиною. Від того часу Марко не приймав ніякої поживи. Поклав собі вмерти голодною смертю.
— Не варто жити на світі, де живуть такі злобні люде, що на неправду хрест цілують.
— А то б то ти зробив потіху рудому діяконові, коли б справді помер. Я з ним так ще порахуюся за те, що костей своїх не позбирає. Слухай, Марку, викинь з голови ті дурні замисли, їж, щоб набрав сили. Пам'ятай, що з весною ми плюнемо на ту школу і махнемо на Запорожжя. Аж тепер мені ясно стало, що нам робити, хоч так довго вагались. Але перед тим розправлюсь із кривоприсяжником, щоб він і під землю сховався.
Тими словами уговорив Петро Марка. У нього віджила охота до життя і почув вовчий голод.
— Спасибі тобі, Петре, що ти мене врозумив, справді воно так краще. Нащо нам, молодим, загибати?
Петро пильнував хворого і не ходив у школу. Це не подобалося вчителям. Вони взяли це за зухвальство. Послали до Петра.
— Кроком відсіля не рушуся, поки Марко не подужає.
— То непослух! — говорили вчителі. — Такого пропустити не можна. Непослух треба проломити силою.
На те не хотів ніяким чином згодитися ректор:
— Ви з глуздів збилися. Петра би хвалили за його гарне, побратимче серце, що друга не лишає в біді, а ви його карати хочете, ще, може, й різками? А що зробите, як за Петром вся школа стане? Вже за одне безправство вся школа гуде. Не доливайте олію до вогню, бо хлопці збунтуються, а тоді що?
— Хіба ж нам бунту боятися? А княжі гайдуки для чого?
— Ось куди мірите! Княжими гайдуками побивати княжу школу? Проливати кров дітей, яких князь повірив вашій опіці і за це вам добре платить?
Ректор чимраз більше гарячився.
— Все пішло з наклепу диякона. Підождіть! Ще вам за Жмайла від князя дістанеться. Хлопці самі пожалуються, коли князь вернеться, і я не замовчу. Школа під моєю управою. На те, що задумуєте, я не дозволю. А коли б ви ще раз таким безглуздим засудом довели до бунту, до проливу крові і споганили цим нашу школу, тямте, що князь прикаже вам голови познімати.
Опір ректора мов студеною водою їх облив. Вони налякались. Один складав вину на другого. Справді, може бути з того халепа. Треба б якось Жмайла задобрити.
Та відомо на світі, що один промах родить другий, особливо як людина, що раз промахнулась, не старається зрівноважитись, а хоче промах направити загаряча.
Пошептавшись між собою, урадили задобрити його червінцями.
Послали одного даскала з червінцями. Він прийшов до Маркової лежанки і звітався з хлопцями, та вони ні словом до нього не відзивалися, а балакали між собою, начеб його не було. Даскал щось говорив, а далі всунув Жмайлові червінці під заголовок. Марко, почувши щось тверде, вийняв гаманець з-під заголовка.
— А це що? — питає грізно.
— Це ректор посилає за терпеливість.
Марко почервонів, як рак, і шпурнув даскалові гаманець у лице.
— Йди до диявола! Ти зневагу і кривду червінцями хочеш заплатити, і то шляхтичеві?
Даскал, бачачи, що ще й Петро затискає кулаки, підніс гаманець із землі і мерщій втік зі спальні.
— То, моспане, не жарт. Бунтар зухвалий, але його конче треба вилічити, заки князь верне.
— Треба до нього лікаря послати, а коли не схоче, то вже й не гріх буде сили вжити. Послали княжого лікаря.
— Йди геть, бо голову розіб'ю! — кричав Марко. — Напосілися не давати мені супокою — я сам видержу без тебе.
Та лікар привів з собою помічників, бо його упередили, що без опору не піде.
Тепер виступив Петро в обороні побратима. В його руці блиснув ніж.
— Котрий з вас хоче піти перший чортові в зуби? Виступай!
Помічники лікарські не вступалися. Та тут зчинився пекельний галас. Хтось крикнув, що хочуть Петра бити. Бурсаки збігались з усіх усюдів. Інші повибігали зі школи. Кожний хапав, що під руки попало.
— Не дамо знущатися над нами, досить пролляли крові. Бийте напасників!
В цілій бурсі настало пекло. Лікар втік мерщій. Повтікали й даскали, а ректор каже, заломлюючи руки:
— Що ви наробили? Подуріли? Що я тепер зроблю?
Ректор пішов сам до бурси. Його дуже всі поважали й любили.
— Діти! Що ви робите, що з вами сталося? Бог з вами, заспокойтеся. Слухайте, я знаю, що Жмайлові зробилася кривда, і справа піде перед князя. Чого ви так?
— Петра хотіли бити...
— То не може бути. Без мого дозволу ніхто не смів нікого доторкнутися, але старшину треба слухати.
Петро тепер отямився. Йому дивно стало, що міг так різко проти старшини виступити, хоч завжди її слухав. Він налякався свого вчинку.
— Прошу вашої милості, ми обидва були роздратовані тою кривдою, яка Маркові сталася, а тут ще як на глум, присилають сюди лікаря з пахолками.
— А ти не позволив його оглянути? Петре, я мав тебе за розумного хлопця, хочеш, щоб твій побратим ще більше терпів? Я знаю, що як прийде ще раз княжий лікар, то ви обидва без опору зробите, що він прикаже. А ви, хлопці, — до школи, не робити мені галасу, не бунтуватися, бо це мене дуже гризе й болить.
Наче б олію налив на розбурхане море, так усе заспокоїлося. Хлопці розійшлися, а лікар міг в присутності ректора оглянути та перев'язати Маркові рани. Потім Марко твердо заснув.