Ібрагім став знову плакати і бити себе в груди.
— Та ти мене, небоже, переоцінюєш, тобі треба знати, що не я сюди військо привів. Мали ми славного опитного отамана, він поліг під Варною лицарською смертю. Я був обозним, і на мене перейшло отаманство. Але дуже боюся, що тому не дам ради і що усе козацтво, і здобич, і слава наша потоне в морі.
— Не турбуйсь, отамане, все буде гаразд. Коли ми лише успіємо у лиман перебратись, поки нас турки догонять, тоді ми діло виграли. У Дністровім лимані лежить гарний острівець не менше Малої Хортиці. Там є багато і звіра, і риби, і дерева.
— Нам прийдеться стільки народу виживити. Самих невольників буде кілька тисяч, а все хоче їсти. У нас хіба сухарі, каша та в'ялене м'ясо.
— Будемо ловити рибу, полювати звіра...
— Я клопочу собі голову, як нам з такою здобиччю перебратися на Січ через татарські степи, через стільки рік.
— Ні, ми перепливемо водою аж під саму Січ. У тому вже моя голова. — Опісля поглянув Ібрагім на південь і каже: — Чортові сини поспішають, що прийдеться їх гарматою здержувати.
Поглянув у цей бік і Сагайдачний. Тепер можна було вже і людей на палубі побачити.
Ібрагім дививсь по небу і похитав головою.
— Ще одного ворога матимемо, — каже.
— А це що?
— Буря буде і то вже незадовго. Подивись на небо, оці маленькі хмарки що поперед сонця шниряють... Дивись, як море непокоїться, як знімаються хвилі. Це признаки недалекої бурі. Наше море дуже химерне, і коли розгуляється, то усе блискавкою піде шкереберть.
Сагайдачний дивився на небо.
Зразу пливло кілька облачків по небу, білих, мов лебеді. Вони прислонювали на хвилю сонце собою, а зараз тоді подував від полудня вітер, що роздував вітрила і гнав бистро байдаки вперед. Ті облачки стали густішати і темніли, а тоді вітер здіймався щораз сильніший. А далі ті облачки стали звиватись у хмару, а тоді вже і вітер не вгавав. Хвилі здіймалися щораз вище, і байдаками стало підносити вгору.
— Вітер байдаки повивертає, — зауважив Сагайдачний.
— Ні, цього не буде... Вітер віє байдакам в потилицю, а у той бік байдак не вивернеться, хіба його водою заллє, але байдаки обшиті комишем, то не потонуть.
Наступили звідкілясь густі синяві хмари. Вони спускалися щораз нижче, начеб на хвилях плисти захотіли. Хвилі йшли щораз вище. Підносили на своїх, піною вкритих, білих гривах байдаки і галери високо вгору, а потім скидали в безодню. Опісля стали хвилі заливати водою байдаки.
Сагайдачний хитався, трохи не впав, його піддержав потурнак. Сагайдачний пустився порачкувати до щогли, та потурнак його не пустив.
— Сідай тут, отамане, біля мене, на помості, та держись обіруч цього колісця, а то вода тебе у море змиє.
В цій хвилі загуркотіло у хмарі і вдарив грім, що приглушив усе. За тим йшли другі, начеб з великих гармат стріляв. Один вдарив у щоглу галери і розколов її. Тепер пізнав Сагайдачний, чому воно під бурю небезпечно під щоглою стояти.
Тепер настало щось таке страшне, що аж кров у жилах застигала. Завив, заревів страшний вихор і розкидав суднами, мов горіховими лушпинами. На світі цілком потемніло. Ібрагім кричав, щоб усі сходили під поміст.
Тягнув туди і Сагайдачного, та він не пішов.
— Не ялось отаманові скриватись. Я мушу тут остатись, а ти, коли хочеш, то йди.
Остались обидва на помості, держачись з усієї сили колісця. Вода кілька разів їх заливала. Виття вихру заглушало удари громів, що безвпинно били, інколи кілька відразу. Кожний мусив дбати за себе, бо приказів не можна було давати, коли ніхто не чув свого слова. Тим більше не можна було приказу виконати, бо ніхто його не чув.
— Не журись, отамане, — кричав йому в ухо Ібрагім. — Ми пливемо добре. Цей вихор пожене нас прямо в лиман. Може, якраз ця буря стане нам в пригоді, щоб уйти від турецької неволі.
Байдаки і галери гнали стрілою у Дністровий лиман. Де були тоді турецькі кораблі, ніхто не відгадав.
Тривало так довший час, а буря не вгавала. На морі завелось пекло. Сагайдачному заціпеніли руки, котрими держався колісця. З вихру прочувались йому якісь людські голоси, то знову — звірячий рев. Та не зважаючи на ті страхіття, йому не сходило з ума, що з суднами сталося, і тим дуже турбувався. Він промок до сорочки, його кинуло в дрож, мов в лихорадці.
Здавалося йому, що то якийсь страшний сон. По тяжкій праці, невиспаній ночі він попав у памороку, в якийсь півсон, що хвилями забувався, що з ним робиться, Потурнак, держачися колісця, держав зубами Сагайдачного за рукав, коли йому надто рука закостеніла.
Ніхто не вгадав, як довго плили, поки стала вихура меншати; галера менше хиталася, хоч дощ лляв, мов з бочки.
Ібрагім каже:
— Мені здається, що ми вже в лимані, чую менше хвилювання, хоч буря ще гуляє.
Згодом став і вітер меншати, і на світі трохи прояснилося.
— Так воно і буде, — говорив потурнак. — Ми вже, певно, не на морі. Коли буря стишиться, треба давати знак байдакам, щоб збирались до нас, хто уцілів. Я найбільше боявся, щоб так часом одна галера не вдарила о другу, тоді би обидві пішли на дно. Держись цупко колісця, а я піду під палубу галери, та, може, знайду яку ракету...
Йдучи в чотири боки, так, як моряки ходити знають, по мокрім ковзкім помості, зайшов Ібрагім до перелазу і поліз туди, всередину. Там молились козаки та гребці, яким не було тепер жодної роботи, а Антошко ревів за паном і рвався наверх. Другі його не могли вдержати.
— Отаман приказав поглядати за ракетою. Давайте мені мірило і льотку, мені здається, що ми вже у лимані. Давайте мені ще яке кресиво, щоб ракету підпалити.
Галера стояла на місці і дуже хиталась.
Тривало довго, поки знайшли ракети. Під палубою було темно, мов у льоху.
Ібрагім поліз з тим нагору, роздививсь на секстанті, помірив глубінь. Тепер повиходили і другі. Ібрагім приказував усе іменем отамана. Сагайдачний задеревів і не міг з місця рушитися, його підвели під руки і завели під поміст. Там його треба було передягти у сухе.
Ібрагім закинув якір, бо дністрова вода пхала галеру взад, до моря.
Тепер запалено ракету. Вона стрілила високо вгору, полишаючи за собою огняний слід.
Тим, що плили в байдаках, прийшлося тяжче переживати страшну бурю.