Пан сенатор Хлодніцький був чоловік середнього росту і середніх літ, кремезний, приземистий і череватий. Він страшно сопів. Був одягнений в якийсь халат.
Пан Аксак вже ждав тут на нього і привітав на порозі, та повів у гостинну, призначену для гостя, з двома суміжними покоями, і тут оставив його самого зі службою. Сюди стали заносити клунки й скриньки.
Конашевич стояв на горі над сходами і, непомічений ніким, придивлявся усьому і свою думку думав: "Одному чоловікові мусить кільканадцять інших служити тому, що йому самому не хочеться нічого робити. І то кому? Такому череватому непотрібові, з якого кілька горців сала натопив би. Та нам нічого спішитися. Ми
скорше успіємо перевдягтись, як він при помочі десятка прислужників".
До Петра в кімнату вбіг Антошко:
— Чи пан бачили, який він череватий?
— Має з чого погрубшати. Ти, небоже, такого живота ніколи не будеш мати. Та ти, хлопче, йди туди, може, і тебе буде до чого потреба.
— Ні, там вже призначено інших. Я маю тут бути і служити панові і паничам.
Конашевич відчинив шафу і став перевдягатися. Надів широкі козацькі штани, жовті сап'янці, жупан, підперезався цвітастим шалевим поясом та надів кунтуш. Потім пригладив чуба і причесав вуса.
Антошко не міг очей відвести з свого пана, такий був радий:
— Я ще шаблю подам.
— Хіба я на війну йду? Ти краще поможи паничам прибратися.
Прийшла обідна пора, і Конашевич пішов у їдальню, в якій вже давно не був. Тут вже усе було готове. Застелений стіл, на ньому позолочувані тарілки, ложки, ножі, чарки, пугари, склянки з кришталевого скла. Тут зібралися всі, яких Аксак запросив до обіду. Був тут комендант польської залоги, що у Києві стояла, райці, усі багато одягнені. Стояли гуртками, вижидаючи панства. Маршалок дому відчинив двері і проголосив врочисто, що йдуть пани. В їдальні заметушилось. Всі звернулись лицем до дверей. Звідси вийшов пан Хлодніцький, ведучи пані Аксакову під руку. За ним йшов Аксак, ведучи якусь іншу. Всі вклонилися, і Аксак став представляти ясновельможному гостей, аж дійшов до Конашевича:
— Презентую пана Конашевича, вчителя моїх дітей.
Пан Хлодніцький поглянув на Петра уважно, на його гарну струнку стать, на його козацький чуб з задивуванням і якимсь страхом;
— Вашмосць, як бачу, із Запорожжя, чи там і латини вчать?
— Я із Запорожжя, ваша милість, а латини я вчився в школі його милості князя Костянтина Костянтиновича в Острозі.
— І мимо того на Запорожжя пішов?
— Не я один. Там наша воєнна практична школа.
Пан Хлодніцький, видно, запорожців від серця не любив, бо сказав так:
— Не можу цього поняти, щоб між такою диччю можна чогось іншого навчитися, як розбою і крадежі.
— Ваша милість недобре про Запорожжя поінформовані. Запорозьке християнське лицарство неабиякі поклало заслуги для християнства і Речі Посполитої. На жаль, пани з Польщі не стараються пізнати Запорожжя ближче, лише вірять наклепам лихих людей, які навмисне повертають правду горідном. Минулого літа розбили запорожці сорокатисячну орду, яка вибралась християнські краї плюндрувати. Багато там запорозького лицарства полягло, але орді перешкодили перевести свій розбишацький замисел. На жаль, в Польщі того оцінити не вміють, і їм байдуже, що Грицьки та Івани за них життя дають.
Розмова велась по-латині.
Пан Хлодніцький не міг з дива вийти, що цей чубатий козак так плавно вмів говорити латинською мовою.
— Вашмосць, удивляєш мене своїм резоном, мовою і манерами. Це для мене новина, мила несподіванка. Коли його милість, мій господар, позволить, то опісля попрошу вашмосці о дискурс на цю тему. Може, справді відкриєш мені нові горизонти на цю справу, і я від'їду з іншими поглядами, як сюди приїхав.
— Буду служити вашій милості по приказу, — сказав Конашевич, кланяючись.
Аксак був дуже радий з цього. Зараз гості стали за столи сідати, де кому було призначено.
Як лиш гості посідали, відчинились бічні двері, і туди всипались до їдальні мов з рукава, слуги з умивальницями. Кожний держав у руці посудину з теплою водою, перевісивши через плече рушник. Розпочалась прелюдія панського пиру — умивання рук перед їдою.
Опісля друга партія слуг з'явилася з полумисками і вазами. На полумисках було краяне м'ясо різного роду: свинина, воловина, телятина, дичина. Кожний гість нагортав на свою тарілку руками. У вазах були різнокольорові підливи: з шафрану, вишень, сливок, цибулі. Гості черпали варехами на свої тарілки, мочали в це куски м'яса і їли руками. Потім нагортали ще на свої тарілки і подавали своїм слугам, що стояли кожному за спиною. Цих слуг не дуже було менше, як панів. Слуги зараз пряталися, мов собаки по кутках, і їли спішучись, щоб бути на своєму місці перед слідуючою стравою.
То було перше дання. Тепер з'явились нові полумиски а печеним та смаженим м'ясом. Йшло так, як першого разу. При цьому пили пани пиво. Це м'ясиво було так солене і перчене, що непривикшому до таких смаколиків Конашевичеві аж сльози в очах стали і язик задубів. Коли б це не було при панському пирі, був би, певно, сплюнув від цієї панської погані.
На третю чергу йшли різні солодощі, смажені в меді, овочі тутешні і заморські.
Тепер йшло пиття. Служба наливала в чарки малмазію, меди, вина. Тепер розв'язалися гостям язики, і стали говорити собі всілякі чемності. Бо дотепер усе мовчало, і чути було лише жування і цьмакання.
Розуміється, що перше слово забрав пан Аксак, в честь достойного гостя. Цей йому опісля відповів і так йшло чергою, сусід промовляв до сусіда. Конашевич сидів біля якогось шляхтича, котрий вшанував Конашевича чаркою і гарною промовою по-польськи, в якій не було, крім пустих фраз, нічого мудрого. Конашевич, щоб його не обидити, мусив йому відповісти, а що по-польськи говорив не добре, то відповідав по-українськи.
Наприкінці висказав бажання, щоб Річ Посполита, спільна їх вітчизна, пересвідчилася в щирих намірах козацтва і пригорнула його до себе як рідна мати, щоби злучила свої сили з силами того молодого лицарства на добро християнського світу в боротьбі з ворогами Христа.
Коли Конашевич говорив, у їдальні стишилося. Пан Хлодніцький пильно слухав, питаючись інколи пана Аксака про значення деяких слів.